Глава 15

Здається я провалююся в темряву, вона всюди, як і біль, що тримає в путах. Тіло стривожено очікує насилля, та час йде, секунди товчуть в скронях, але нічого не відбувається. Лунає голос Дена:

— Пане, ваш брат заявляє, що знає хто винен у брехні розповсюдженій у ЗМІ. 

— Та невже? Він на зв'язку? — голос Кирила сповнений сарказму. 

— Так.

— Давай сюди. А її… в машину і додому. Замкнути. Так, Ніле…

Я тремчу усім тілом, коли Ден встає навпроти, світло ліхтариків хаотично ковзає по нас та чагарниках, перед очима танцюють чорні плями. Помічник допомагає застібнути штани роблячи все спокійно та методично. Спершу почуваюся дико, та зрозумівши, що він справді просто допомагає з одягом — заспокоююся. Я не повинна довіряти йому, але з поруч з ним почуваюся краще, ніж якби зараз мене торкався хтось інший.  Він бере за руку й веде крізь кущі до машини, крокую слідом плутаючись у власних ногах, голоси інших чоловіків  зливаються з набатом у моїх скронях, практично не чую нікого й нічого. Опинившись біля чорного авто покірно сідаю на пасажирське сидіння байдуже оглядаючи чорні чагарники. Чомусь немає жалю, що я не впоралась навіть з таким елементарним завданням, як втеча, відчуваю виключно приреченість. Підсвідомо розумію, варто Лорману повернутися додому, і я отримаю за те, що скоїла. 

Дорога додому займає мало часу, або мені так здається, Ден заводить у спальню й замикає двері на ключ. Я не йду у ванну, чхати, що уся брудна, що тіло спітніле від втечі й мокре від багнюки. Сівши на ліжко кладу руки на ноги долонями догори, вглядаюся у лінії на них, наче вони здатні підказати як діяти далі, або ж, що на мене чекає. Всередині виключно погане передчуття змішане з тривогою, воно зжирає й  рве на шматки душу, але гадаю в якомусь сенсі я змирилась з майбутнім покаранням. 

Близько опівночі двері до спальні відмикаються, на порозі застигає Лорман, і на відміну від мене, він пахне свіжим душем й парфумами. Ковзає по мені темним поглядом, немов перед ним дійсно річ, а тоді зосереджується на моєму обличчі.

— В душ, — коротко наказує. 

Здіймаю на нього очі, я ніби нічого не відчуваю, існую десь в іншому вимірі, де немає болю, де не продають власних доньок, де не вбивають людей просто так. 

— Я не можу, — шепочу.

— В сенсі не можу? — вигинає брови. — Щось болить? 

Сміх рветься назовні, в його питанні немає стурбованості, байдуже Кирилу чи болить, але він питає, щоби не здаватися монстром, поводиться так, мов він нормальний. Це збиває з пантелику, дивлячись на нього в такі моменти здається, що я несповна розуму, що монстр Лорман живе виключно у моїй голові, бо ж насправді ось він, чоловік, який дарує квіти й прикраси, який тягне в дім фортепіано і спить поруч не торкаючись. 

Струшую головою, він бреше та маніпулює моїм психічним станом саме таким чином, змушуючи не розуміти ні чого очікувати, ні до чого готуватися поряд з ним. 

— Не знаю, — зізнаюся.

Кирило злегка кривить вуста, заходить до кімнати замикаючи слідом двері. Складно зрозуміти, що у його голові зараз, бо він не схожий на чудовисько, котре нещодавно переслідувало, він схожий на турботливого чоловіка. Коли він присідає переді мною навпочіпки засукуючи рукави темного худі я намагаюся втримати хвилю огиди, що котиться тілом миттєво. Він бере мої руки у свої, оглядає бруд на одязі й шкірі, зазирає в очі щось шукаючи там, і, мабуть, знаходячи, бо в карих очах проблискує тепло, а в наступну секунду Кирило стрімко стягує з ліжка. Не встигаю навіть зойкнути як тягне у ванну кімнату грубо заштовхуючи всередину. Пхає у ванну в одязі та вмикає душ направляючи на мене крижану воду. Я кричу, намагаюся втекти, хапаюся за руки Кирила розплескуючи воду всюди й одразу отримаю ляпаса. Біль прострілює голову, перед очима на мить темніє, і я вгамовуюся. Лорман тримає наді мною душ поливаючи холодною водою, на його обличчі ні краплі емоцій, взагалі нічого, ніби він бездушний. 

Не пручаюся, коли він стягує одяг змушуючи треміти й клацати зубами через холодну воду. Мовчу й тоді, коли намилює моє тіло торкаючись всюди вперше не соромлячись того, що хтось бачить мене такою. Та й немає в його діях чогось інтимного, виключно бажання поставити на місце, показати, що я — річ, якою він буде користуватись тоді, коли захоче, і як захоче. 

Мабуть, Лорман зжалюється, бо вода стає теплішою, він миє моє волосся тягнучи за пасма, змиває піну й замотує в рушник продовжуючи поводитися грубо. Кожний дотик лишає на шкірі синці, бо кожний сповнений агресії, попри незворушність обличчя. А тоді хапає на руки й витягає з ванної. Несе у спальню й жбурляє на ліжко. Рушник сповзає відкриваючи йому знову все те, що він бачив, але цього разу він дивиться голодно. Я ледве втримуюся від істеричних ридань, нервово тягну на груди рушник, от тільки марно. 

— Я поставлю питання, Лівіє, а ти відповіси чесно, бо від цього залежатиме твоя подальша доля. Ти хочеш грубо, тобі сподобалося втікати від мене, почуватися жертвою, яку заганяють у пастку? Чи краще було до, коли я носив тобі квіти, дозволив грати, просто лежав поруч? Дивовижно насправді, що поряд з тобою я відкриваю у собі нові грані, бо мені цікаво, що буде далі. Я кайфую від покори, і твоя безсумнівно з перчинкою, але якщо тебе заводить полювання, якщо ти насолоджуєшся нашою грою, я готовий розділити її з тобою. 

В горлі клубок, не здатна вичавити ні слова у відповідь. Все, що чую — власне серцебиття й шум крові у вухах. 

— Ти обіцяла належати мені тілом та душею, — продовжує. Підходить до ліжка й сідає поряд, простягнувши руки хапає за ногу й підтягує ближче, я навіть не пручаюся, від страху заціпеніла. Лорман йде далі, саджає на руки до себе турботливо прикриваючи мене рушником. — Але ти граєш зі мною, Лівіє. 

Чоловік заривається обличчям у моє волосся, крутить мокрі пасма, глибоко дихає насолоджуючись ароматом чистого тіла. Намагаюся не дихати, жах скував тіло, здається й серце припинило хід, я просто існую наразі, ніби застигла в часі та просторі. Не жива й не мертва.