Глава 14

— Тато? — лепечу у відповідь, в душі вихор емоцій, я не здатна з ним впоратись. 

Місячне світло лягає химерними тінями на обличчя Кирила, його очі пожирають мене, не з жагою, з якою дивляться на жінок чоловіки, ні, він наче подумки розриває на шматки, ніби це я винна у всьому. Його пальці стискають щоки все сильніше, щелепа німіє, як і кінцівки, кожним атомом відчуваю його злість та роздратування.

— Дивно, що тебе за борги не віддали ще в п'ятнадцять, — зрештою кидає й відштовхує.

Послизаюся на болоті та листі, здіймаю руку, щоб знайти опору в Лормані, але натомість мою руку ловить Ден. Живий. Видихаю з полегшенням, проте нічого не кажу. Його шкіра вкрита крихкими уламками скла, але в цілому він має доволі непоганий вигляд, принаймні якщо вірити оманливий темряві, котра приховує більшу частину наслідків.

— Звідки ти знаєш, що це — мій тато влаштував? — з острахом дивлюся на тіла. Чоловіки на землі абсолютно звичайні люди, одягнені в чорне, через що зливаються з землею, але в іншому побачивши їх у місті я би не подумала, що вони можуть ризикнути заради мене навіть за гроші. 

— Запитав, — ліниво кидає Кирило. 

Він більше не зважає на мене, діставши телефон починає комусь дзвонити, я обертаюся на Дена, він теж дивиться на тіла, блідий, проте не наляканий, швидше за все він не вперше бачить, як його бос розбирається з проблемами. 

— Ти цілий? — тихо запитую.

— Так, — сухо відрізає.

— Добре.

Западає пауза впродовж якої чутно лайку змішану з наказами Лормана, я намагаюся не дивитись на тіла, втім, моя рука інстинктивно вхопилася в Дена, можливо йому неприємно, або він проти, проте нічого не каже. 

— А ти? — лунає за кілька хвилин.

— Здається все гаразд, — швидко відповідаю.

— Лорман викличе інші машини, я відвезу тебе додому.

Одразу ж дивлюся на нього, на тату, в очі, коли він каже — додому, Ден розуміє, навіть ці прості, банальні слова брехня, бо він забере в клітку. З мого язика практично злітають благання не везти до будинку Кирила, загубити мене десь по дорозі ж так легко, але я не наважуюся попросити про це. Навіть якщо припустити, що погодиться, то що з ним буде, коли Кирило вирішить покарати його? Я не готова ризикувати заради власного его життям людини, а Лорман тільки що довів — для нього чуже життя ніщо. 

Близько сорока хвилин ми чекаємо поки прибуває допомога Кирила, на місці дтп повно машин й людей, на мене практично ніхто не зважає, навіть Ден — його оглядає якийсь лікар, щоправда я не впевнена наскільки цей лікар законно працює. Хтось починає вантажити тіла вбитих в авто, хтось крутиться довкола Кирила. Минає хвилин п'ятнадцять як розумію, що всі банально не помічають мене. 

Варто ризикнути. Якщо я втечу сама, то не буде кого звинувачувати й карати, вірно? Серце оскаженіло товче в грудях, ноги підгинаються, та поволі я відступаю в тіні, тепер їх менше, бо автомобілі світять фарами, але так навіть краще, якщо вони засліплюють чоловіків, то опинившись у темряві їм буде складно одразу призвичаїтися. Я відраховую кілька секунд впевнюючись, що ніхто так і не зважає на мене й кидаюся навтьоки. Ноги несуть вперед несамовито, мозок свідомо відключається від усього довкола зосередившись на звуках позаду й шляху попереду. Минувши частину поля чи чогось на кшталт кидаюся в темну посадку, благо, тут багато чагарників й дерев які ховають мене від Лормана. Зупинившись, віддихуюся. Не варто гаяти час, але не певна, що зможу бігти далі якщо не заспокою трішки пульс. На мить заплющую очі, опинившись в повній темряві й тиші, бо голоси та лайка тепер звучать доволі далеко, дозволяю собі помріяти. Уява легко змальовує як повертаюся до нормального життя, можливо доведеться переїхати в інше місто, але яка збіса різниця, якщо це означатиме свободу?  Потім я думаю про вчинок батька, я не знаю яким чином він знайшов людей для мого порятунку і чого йому це вартувало, проте я невимовно рада, що він взагалі це зробив. Дивлячись в його приречене обличчя востаннє, перед тим як переступила поріг Кирила, я подумки попрощалась з ним назавжди, не через страх, що ніколи не побачимось, чи смерті — мою або його, ні, я зробила це через образу й нерозуміння як можна дозволити забрати своє дитя за борги? Але цей вчинок…. мабуть, я зарано розчарувалась в татові. 

Потрібно бігти далі, куди-небудь, поки головне відірватися від Лормана, а далі я щось вигадаю. 

Набравши кисню в легені відштовхуюся від дерева й мчу далі крізь чагарники. Гілки дряпають обличчя й руки, жах висить на п'ятах, та надія… надія веде вперед. Якщо доведеться я пробіжу пів країни, аби врятуватися.  

Раптом чую звук машин й крики, голоси чоловічі, одразу розумію, що це по мене — вони зрозуміли, що я втекла. Ні, Кирило зрозумів. Іншим чхати на якусь там дівку, але не йому, все ж він взяв мене замість грошей. 

Я пришвидшуюсь, мчу вперед починаючи шукати варіанти як загубитися в чагарниках, кілька разів падаю витрачаючи час, це коштує мені дорого, бо окрім того, що ліворуч від мене маячить світло й гудуть мотори машин, тепер ще й позаду видно миготіння ліхтарів — вони переслідують мене, мов гончі пси. 

Прискорююся настільки, наскільки здатна, незважаючи ні на біль в грудях, ні страх, що лещатами стиснув тіло, ні на втому, біжу вперед сподіваючись, що все-таки відірвуся. Світло ліхтариків стає ближчим, я чую тупіт ніг й голоси, якщо вірити їхнім перегукуванням вони взяли мене в кільце. Я не розумію як вони бачать, бо не помітила чи хоча би раз промінь світла ковзнув по моєму тілу, але  чоловіки безпомилково мене наганяють. Почуваюся здобиччю. Пастка звужується, а я не здатна нічого зробити, все, що залишається — продовжувати бігти, ніби я ще не програла. 

— Лівіє, — голос Кирила змушує різко зупинитися. Я не думала, що він теж переслідуватиме. — Лівіє, крихітко, ти надихаєш мене влаштувати гру, в якій ти будеш жертвою, а я — мисливцем. Я знаю, що деякі бізнесмени так розважаються. Хочеш? Тобі подобається відчувати адреналін, чи не так? — кричить далі. Хочу, щоб замовкнув, бо він помиляється, я ненавиджу адреналін, надто багато його в моєму житті останнім часом. — Ти у мене така чемна, а тут стільки нового, гадаю я й сам кайфую від цієї гонки. Знаєш, така собі покора з перчинкою.