Глава 13

— Моя мила крихітко, — повільно лунає, його язик заплітається, швидше за все він все ще п'яний після відкриття клубу. — Ходи сюди.

Лорман тягнеться до мене рукою, але я смикаюся. Він миттєво скаженіє, не встигаю відскочити та злетіти з ліжка, чоловік ловить за руку й тягне на себе. Інстинктивно пручаюся просто він сильніший, вже за мить я лежу під ним притиснута тілом до матраца.

— Тікаєш, опираєшся все, — хрипло веде, — чи знаєш ти, що це дратує? Ігри в кота й мишу до вподоби моєму брату, як і передчуття полювання, а я обожнюю тиху покору.

— Не потрібно, — благально промовляю, я не знаю про що саме прошу, але намагаюся вірити, що й цього разу залишусь цілою.

— Лівіє, — виспівує він, — просто розслабся.

Він нахиляється й грубо цілує. Наші зуби зіштовхуються, але в цьому немає ні пристрасті, ні чогось приємного, виключно моя огидна і його голодний тиск володіти тим, що начебто його. Кирило кусає за губу до крові, я скрикую від болю й звиваюся під ним, але він лише сміється.

— Ш-ш-ш-ш, я ж обіцяв, що твоя гра врятує те, що в тебе між ніг. Сьогодні я не зайду далеко.

Я ціпенію, бо його обіцянка загрозлива, бо вона каже що рано чи пізно він все-таки перетне межу котру собі створив й, зробить зі мною те, заради чого взяв. Він пестить мене всюди викликаючи внутрішню огиду, розсуває коліном ноги та впирається між стегон і все це пропалюючи поглядом. Я не кліпаю, не дихаю. Проклинаю темряву, навіть у ній бачу голод на обличчі Лормана, бачу жагу, від якої хочеться стати невидимою. Мені фізично погано, нудить, важкість чоловічого тіла змушує відчувати не просто безпорадність, а приреченість. 

Лорман стягує одяг, користується миттю, поки я не здатна протистояти чи опиратися. Страх іноді штовхає боротися, але часто робить тебе його полоненим не даючи навіть шансу на порятунок. Чоловічі руки всюди, не встигаю вловлювати де він торкається, єдине, що відчуваю — гидливість й ненависть через безсилість. 

Поцілунок в губи сповнений доказу, що я належу виключно йому, нагадує — річ, не людина. Лорман не піклується про мої почуття, він просто бере й бере, а я не спроможна не давати. 

— Будь ласка, — шепочу хрипло.

Він сміється. Звісно ж йому байдуже на мої почуття, та й чому не повинно? 

— Спокійно, крихітко, — кусає мою нижню губу. — Ще не сьогодні. Я терплячий, Лівіє, і мені шалено подобається твоя покора. Не змінюй цього, моя порада.

Чоловік відкочується на бік, видихаю з полегшенням втягуючи водночас побільше кисню у легені. За мить чую, що він вже спить, дихання стає рівним та мирним, наче й не чудовисько він. Я ж не здатна заснути до ранку, тривога зжирає. Розумію — рано чи пізно він візьме те заради чого я опинилась тут. 

Не пам'ятаю в який момент тіло все ж вимикається, та прокидаюся я близько обіду. Серце стривожено калатає, душа падає в п'яти, сівши у ліжку нервово оглядаюся. Дивно, та двері до моєї кімнати прочинені, біля ліжка стоїть таця зі сніданком який вже давно захолонув. Звісивши ноги з легкою тривогою дивлюся на чай та ароматну яєчню з беконом й спаржею. А потім чую крик Лормана, повний гніву та злоби:

— Це підстава, ти чудово розумієш! Прибери це лайно з новин! Мені чхати як! 

Щось гучно падає, тріщить й б'ється. В цю ж мить до кімнати зазирає Ден з незрозумілим виразом обличчя. 

— Збирайся, — рівно промовляє. 

— Куди? — пискаю хрипло.

— Наказав будити тебе.

Кивнувши, одразу йду у ванну. Крики Лормана продовжуються, але я не зважаю на них. Зрештою, мені чхати, що там за підстава у новинах, втім, якась дияволиця всередині все одно втішена цим. 

Швидко одягнувшись у джинси та кофтинку спускаюся до Кирила, він у вітальні, мій погляд автоматично падає на ціле скло, і на білосніжний рояль — вони цілі. 

— Прокинулась, — констатує факт, Лорман у кріслі, погляд палає роздратуванням, все тіло напружене.

— Ми кудись йдемо? — обережно запитую.

— Так, сьогодні відкриття у мого друга, йому сподобалась твоя гра, будеш виступати, — кидає. — За одяг не турбуйся, дадуть.

Намагаюся прогнати відчуття морозу, що мчить тілом. Вчора все могло закінчитись жахливо, якби не Ніл. Я не хочу грати. Не хочу бути в центрі уваги. 

— Щось не так? — вигинає брови. — Твоє обличчя надто красномовне, Лівіє.

— Все гаразд, — видихаю.

Чоловік мружиться явно відчуваючи, що я брешу. 

— Тоді ходімо. 

Доводиться покірно слідувати за ним. Нас везе Ден, авто їде за місто і вже за кілька годин ми прибуваємо до заміського будинку, чи то клубу, не знаю як назвати місцину, проте тут є конюшня, ферма з маленькими вівцями, ніби ми опинились у селищі десь за кордоном. 

Мені справді дають одяг: білу сукню в етнічному стилі, на ноги козаки взуваю, а тоді ведуть до інструменту. Я граю кілька годин поспіль цього разу споглядаючи гостей, та ні Ніла, ні людей, які напали на мене в клубі Лормана не видно, тож дещо заспокоююсь. Атмосфера вечірки доволі дружня й позитивна, мені дають час відпочити, поїсти, Кирило знайомить з деякими людьми й власником — Дмитром Саганом, і я знову повертаюся до гри.

Коли на годиннику показує за північ ми нарешті їдемо, хоча я із задоволенням би лишилась тут на ніч. Ден за кермом зосередився на дорозі, Лорман ніби заснув, а я дивлюся у вікно вивчаючи темні дерева за склом. В голові порожньо, подекуди проводжаю автомобілі, що пролітають повз нас на шаленій швидкості. Іноді зустрічаюся з Деном у дзеркалі заднього виду, але одразу відвертаюся. 

Різкий звук й біль змішуються в одне ціле. Серце підплигує до горла, у мене відчуття, що я потрапила в центрифугу й тепер щось жахливе закручує у вирі. Скрегіт металу, крики, гучні звуки змішуються в одне ціле. Не пам'ятаю чи кричу, та коли машина злітає в повітря й зрештою зупиняється врізавшись в дерева, розумію, що сталося — хтось врізався у нас на швидкості. 

Мене затисло між сидіннями, — перше, що усвідомлюю. Друге — тиша, котру руйнує моє гучне дихання.