Глава 12

— Якого біса? — гарчить Кирило оглядаючи нас з його братом. — Ти крадеш у мене навіть не ховаючись?!

Я ледве дихаю, продовжую ховатися за спиною Ніла боячись, що мене знову побʼють лише через те, що Чорний мав нахабність просто врятувати мене.

— Твоєю власністю мало тільки що скористатися щонайменше десятеро твоїх гостей, а я маю підозри, що ти досі її не спробував. Ти ж любиш розтягувати чуже передчуття жаху, — ліниво відрізає Ніл. — Тому краще подякуй, Лоре, я врятував її.

Кирило мружиться недовірливо оглядаючи брата, намагається і мене побачити за його спиною, та не може. 

— Я її шукав, — ніби виправдовується, — мені сказали, пішла на кухню води попити.

— Не знаю куди вона йшла, але… — веде плечима Ніл.

— Лівія, крихітко, припини ховатись, — якось втомлено лунає, Кирило проводить по обличчю долонею. — Виходь до мене. 

Судомний вдих значно красномовніший за моє мовчання, тіло струшує від пережитого, я чіпляюся за оголений торс Ніла, ніби він здатний захистити, ніби я можу довіряти йому, хоча насправді він не кращий за брата, ймовірно навіть гірший. 

— Здається крихітка не хоче йти до тебе, — насмішкувато лунає.

— Лівіє, — гаркає Лорман. — Нагадати тобі про  батьків та їхнє хитке становище? Чи ти жадаєш побачити їхню смерть й до віку носити провину за це? 

Моя рука миттєво зісковзує з тіла Ніла, Кирило чудово знає чим тиснути на мене, а я не певна чи здатен виконати погрозу. Чорний, до мого подиву, обертається хапаючи за підборіддя, не встигаю навіть подумати нічого, а він наближає вуста до моїх, впевнена збоку це виглядає так, ніби він цілує мене:

— Я заберу тебе, Цукерочко. Просто почекай ще трохи.

Замість відчуття безпеки його слова викликають нову хвилю страху. 

— Ніле, — грубо хрипить Кирило. 

— Вже йде твоя крихітка, — ліниво кидає. — Слідкуй за нею, інакше її викрадуть.

Я намагаюся відірвати ноги від підлоги, щоб підійти до свого ката, але не виходить, вони наче приросли, я уся приросла. й не здатна ворухнутися. Нутрощі скрутило від поганого передчуття, все дивлюся в блакитні очі Ніла шукаючи там порятунок, та немає його, бо цей чоловік не кращий, бо він врятував, але заради власних цілей швидше за все.

— Не бійся, — шепоче Ніл всміхаючись жорстко. — Брате, — повертається до Кирила знову, — хотів зауважити, що у Цукерочки все тіло в синцях. Як ти це поясниш?

Лорман хмуриться.

— Ніяк, це тебе не стосується.

— Пам'ятаю, вона твоя річ і бла-бла-бла, та не будемо грати, ти знаєш, я люблю подібне, але не тоді, коли мова про ніжні створіння. Просто попереджу: ще раз вдариш її, і я прийду по неї раніше.

— Раніше? — насміхається Кирило.

— Гадаєш я лишу її тобі? О ні, — сміється Ніл, — ти прив'язався до Ліві, це очевидно мій дорогий брате, а я обіцяв забрати все. Класно, до речі, що цього разу меблі доїхали, чи не так? 

Чорний відходить демонструючи мене брату, тіло струшує від страху, але Лорман не дивиться на мене, він проводжає поглядом Ніла, який легкою ходою залишає нас самих на кухні. 

— Виродок, — під ніс буркає Лорман. — Лівіє, — переводить погляд на мене затримуючись на босих ногах та сорочці брата, — ходімо, тебе відвезуть додому.

Я не пручаюся, він підходить ближче майже не заважаючи на мене й схопивши за руку тягне в коридор, щоправда, залишаємо будівлю не через головний хід, а чорний. До власного подиву бачу тут автомобіль, а за кермом Ден.

— Її додому, і наглядати. 

Ден киває й відкриває мені дверцята. Здригаюся від пориву крижаного вітру та сідаю в салон насолоджуючись теплим повітрям. Кирило проводжає нас поглядом поки машина залишає задній двір, коли ж ми опиняємося на дорозі я зустрічаюся очима з Деном у дзеркалі. 

— Якщо ти замерзла я включу обігрів сильніше, — лунає рівно. 

— Дякую, — шепочу опускаючи погляд. 

Ден лише киває і більше на мене не дивиться. Машина мчить вперед розрізаючи темряву світлом фар, за дорогою не слідкую, навпаки, розглядаю власні руки та голі коліна намагаючись якось вгамувати липкий страх в душі. Це складно, він як вірус, захоплює клітини й підкоряє собі ламаючи їх на власний лад. В думках роїться одне питання — що буде, коли Лорман повернеться після клубу додому? Він каратиме за порятунок? Або за те, що залишила рояль? Чи?...

— Приїхали. 

Голос Дена якорем стає за який хапаюся, він допомагає вийти, та помітивши, що я боса, підхоплює на руки. З ним немає відчуття, що я у пастці, навпаки, він мов старший брат, який піклується про свою малу сестру. 

Опинишвись в будинку я одразу йду у гарячу ванну, вода зігріває, а тоді я пірнаю під ковдру. Вдома тихо, знаю, що Ден слідкує чи то наглядає за мною, і від цього трохи спокійніше, навіть попри розуміння, що від Кирила не захистить.

Мені сняться блакитні очі, проникливі й жорсткі, я намагаюся заховатись від них, але спроби марні скільки не стараюся. Прокидаюся через шум дощу й дивне передчуття, нерви натягнуті, серце клекоче в грудях, тілом та скронями збігають краплини поту. Сівши, намагаюсь вирівняти дихання, та за мить розумію — я в спальні не сама. Через темряву не бачу хто поряд, втім, за кілька хвилин напруженої тиші вловлюю аромат дорогого парфуму Кирила — він спить поряд.

Жах схоплює за горлянку не пропускаючи на краплі кисню в легені, задихаюся в спробі опанувати себе, але виходить погано. Вже вдруге він лягає у моє ліжко, спить зі мною, й хто знає скільки мине часу поки торкнеться. Ніл сказав, що брату подобається відтягувати час, навіть не так, що він любить розтягувати передчуття жаху, тож зрозуміло — рано чи пізно цей жах таки станеться. 

Я повинна щось вигадати, але так, щоб не ризикувати батьками, щоб втекти й назавжди забути, щоб він не знайшов, не покарав, не вбив через це. Але як? 

Дихаю швидко й поверхнево, кидаю на Кирила погляд й розумію — він не спить, його погляд зосереджений на мені, очі блищать голодом, а на вустах виблискує небезпечна посмішка.