Глава 11

За деякий час клуб починає заповнюватись людьми, безліч чоловіків та жінок різного віку, хтось відверто гоноровий, хтось нахабний, хтось зверхній, і так нескінченно. Я весь цей час граю, мої пальці бігають клавішами виграючи всі мелодії, що знаю напам'ять. Якби Лорман приніс мені ноти з музикою яку хоче чути було би значно краще, боюся, незабаром він прийде з претензіями, що мелодії повторюються. 

Минає кілька годин впродовж яких не залишаю рояль, я не зважаю ні на кого зосередившись на музиці, так трохи легше переносити час тут. На мене майже ніхто не дивиться, гості здебільшого зайняті собою, лунає сміх, подекуди гучні суперечки, шампанське ллється рікою, і Кирило серед цього всього головна зірка. Його голос, як не намагаюся ігнорувати світ довкола, чую завжди.

Коли спина практично кричить, що потрібен перепочинок, а в горлі пересохло, я самовільно залишаю рояль й спускаюся з колоподібної сцени. Біля мене якраз проходить офіціант, зупиняю його торкнувшись руки:

— Перепрошую, я хочу простої води, де мені?...

Молодий хлопець, орієнтовно мого віку, окидає поглядом з ніг до голови, без засудження, просто дивиться, ніби намагається зрозуміти хто я така. 

— Я принесу.

— Ні, — швидко відрізаю, інстинктивно оглядаюся шукаючи очима Кирила, той стоїть в компанії чоловіків та жінок з широкою усмішкою. — Я сама, якщо можна.

— Звісно, вам потрібно пройти два зали, перед третім праворуч буде коридор, його практично не видно, але він там є, і ви потрапите на кухню.

— Дякую, — змучено усміхаюся.

Можна сміливо заявити, що я тікаю з зали, поки не помітив Лорман, але мені потрібен час, розім'яти м'язи, видихнути зрештою й трохи привести до ладу хаотичний потік думок. Бо насправді єдине чого я хочу — залишити цей клуб та втекти, просто знаю, що нікуди, що варіантів у мене банально немає. 

Минувши зали з людьми нарешті опиняюся перед дверима до приміщення, де зібралися любителі азарту. Вглядаюся в темряву шукаючи ознаки, що тут дійсно є коридор. З-за дверей чутно чоловічий сміх, серце чомусь налякано прискорюється, мені би увійти в цю темряву вже, та я не здатна зробити навіть кроку. Набираю кисню у легені бажаючи, щоб сміливості додалось, й тільки вирішую ступити у повну темряву дивуючись як же тут ходять офіціанти з повними тацями, як двері відкриваються й в порозі застигає чоловік років шістдесяти на вигляд. Він миттєво окидає мене поглядом затримавшись на глибокому розрізі та шкірі, що визирає з-за тканини. 

— Лорман вражає гарним сервісом, — його голос скрипучий та неприємний, втім, як і посмішка, яку він дарує мені. Очі бігають продовжуючи практично лапати без фізичних доторків. — Ходімо, дівчинко.

Не встигаю нічого сказати, чоловік хапає за руку та втягує до зали повної виключно чоловіків. Захлопує позаду двері виштовхуючи на середину, повз кілька столів, де грають у рулетку чи щось на кшталт, я погано розбираюся в цих іграх. Все стихає. На мені вмить опиняється кілька десятків поглядів.

— Ви неправильно зрозуміли, мабуть, — бурмочу, обертаючись до чоловіка, — я граю у першому залі на роялі, і просто пішла взяти води, — несміливо додаю.

Тілом миттєво мчить погане передчуття все на виду, кожний з присутніх безсоромно розглядає кожний клаптик моєї оголеної шкіри, а деякі навіть облизуються в передчутті. Ніхто не приховує власної огидної натури. Ніхто не намагається хоча би вдати, що не бачить в мені іграшку на вечір щедро даровану їм Лорманом.

— А я не проти, щоб твої пальці побували там, де гаряче, — навіть не встигаю зрозуміти, що діється. Голос лунає над моїм вухом, хтось обхоплює за талію й притискає до себе змушуючи серце впасти в ноги. 

— Я не… я не… — гаряче шепочу, але чомусь слова відмовляються злітати з язика. — Ви помилились… 

Цей невідомий жбурляє мене на руки якомусь чоловіку, не встигаю отямитися, а той силою змушує втриматися на його ногах й безсоромно торкається ноги ковзаючи вище та вище. Панічно скрикую, а вони регочуть, їм усім начхати на те, що відчуваю я, для них усе — гра.

Вже через хвилину мене підхоплює ще хтось, я кричу в спробі відбитися, але отримую ляпаса з наказом стулитися. Мене передають третьому, той кладе на свої ноги догори сідницями й задирає сукню.

— Вона без білизни, — гарчить задоволено в передчутті.

У відповідь лунає регіт сповнений очікування. Нас оточує кілька чоловіків, хтось дере сукню ще вище, хтось ляскає по шкірі до болю, хтось присідає переді мною й обхоплює обличчя долонями, а хтось намотує волосся на кулак смикаючи до болю. Паніка заволодіває свідомістю повністю, розумію, що з цієї кімнати нормальною чи такою як була, не вийду. Крик відчаю рветься з горла, але хтось знову дає ляпаса з наказом закрити рота. Я починаю звиватися в спробі вирватися й падаю на підлогу. Якийсь чоловік хапає за ногу й тягне по підлозі на себе, інший береться рвати сукню далі. Вони усі сміються, поводяться жахливіше за тварин, й беззупину говорять. 

Вдається вирвати ноги, дивовижним чином я б'ю одного прямо в живіт, а тоді намагаюся встати, але не встигаю, мене хапають за волосся й тягають по підлозі. Я кричу ще.

— Пустіть! Будь ласка! Будь ласка… Будь ласка…

Всім чхати. Не пам'ятаю в який момент комусь вдається мене змусити встати на ноги, не розумію, що коїться, коли мене штовхають зриваючи сукню остаточно, й жбурляють в руки ще комусь. Я не бачу нічого від сліз та паніки, і ненавиджу Лормана, ненавиджу батька, ненавиджу себе. 

Раптом ситуація змінюється, невідомий, в чиї руки прилетіла, розвертається так, що тепер я бачу виключно його, і в цю ж мить на мої плечі лягає сорочка якою він прикриває всі принади. Я дивлюся в його очі, дивовижно блакитні, наче несправжні, все ще не розуміючи хто переді мною, а потім чую як його кличуть на ім'я:

— Ніле! Віддай дівку! 

— Вибачте, — криво всміхається виблискуючи поглядом поки наші очі зосереджені одне на одному, — але я не можу. Собі заберу.