Глава 10

З жахом слідкую як він роздягається й лягає в ліжко, тягне мене до себе змушуючи лягти йому на плече, а тоді притискає до себе. 

— Спи, Лівіє. 

Я ледве дихаю. Відчувати Кирила так близько — огидно, особливо після побиття, я не хочу ні дихати дорогим парфумом, ні відчувати смак гелю для душу, ні гладкість шкіри. Єдине, що я би дійсно зробила — вштрикнула би у його груди ніж. 

До ранку так і не вдається заснути, попри мирне дихання Лормана, він всю ніч контролював наші тіла й не відпускав мене ні на мить. Затекли всі м'язи, голова шалено болить, очі печуть, але я намагаюся потайки радіти хоча би тому, що він більше не торкався мене. Ми справді просто спали. 

За кілька годин після сніданку Кирило наказує збиратись приносячи сукню на сьогодні, я готова зі сльозами на очах просити щось інше, але знаю — не буде такого. Заплющивши очі одягаю наряд, підрахувавши до десяти розплющую й оглядаю себе, Кирило ніби знав, де саме лишив синці, адже тканина прикриває виключно їх, все інше виставлено на показ. Сукня кольору лате, з тонкої напівпрозорої тканини, розріз до стегна демонструє смужку спідньої білизни, на грудях вона тримається завдяки вшитим чашечкам, і власне їх тільки й прикриває, але не повністю, більша частина принад таки на виду. В цій сукні я маю вигляд повії, легковажної та дурної, готової до будь-якого знущання. 

Лорман заходить вдруге коли заплітаю волосся в цікаву зачіску лишаючи окремі пасма біля скронь. Дає мені взуття на височезних підборах, під уважним поглядом взуваюся, а вирівнявшись, дивлюся прямо в очі чоловіка.

— Вони тісні мені, — твердо промовляю. 

Лорман байдуже всміхається.

— Що ж, це твоє покарання, я попереджав — ніяких контактів з іншими чоловіками, а ти за один вечір примудрилась не лише опинитися під моїм братом, а ще й мило поспілкуватись з ним. 

Хмурюся, в голові пролітає думка, що ймовірно моя удавана покірність викликана страхом була помилкою, можливо варто було одразу давати відсіч, показувати, що я не річ, нехай він вважає інакше. 

— Не кажи, що не заслужила на нього, крихітко, — виспівує. — Ходімо.

Не турбуючись ні моїм станом, ні тим, що на мені виключно сукня без будь-якого верхнього одягу, він тягне з кімнати крізь весь дім до машини. Я оглядаю двір в пошуках слабкого місця яке би допомогло з втечею, але варто визнати, що ще на минулих прогулянках не знайшла жодного. Здається я приречена. 

Білий автомобіль несе крізь місто, зрештою ми опиняємося в одному з районів забудованого великою кількістю висоток, і серед них знаходиться перлина, це якщо вірити розповідям Кирила по дорозі сюди. Я дивлюся на квадратну будівлю з цегли та чорних панорамних вікон в два поверхи з байдужістю. Авто залишається на стоянці біля будівлі, а ми стоїмо прямо перед входом з подвійними дверима. 

— Мій новий клуб, — лунає над вухом.

Холодний вітер пронизує до кісток, обіймаю себе руками ніяк не реагуючи на слова чоловіка. Він бачить, що замерзла, та не робить спроб навіть удати, що йому не чхати, мабуть, це теж покарання, як і тісне взуття. 

— Подобається? — кладе гарячу долоню на спину, навіть крізь тканину відчуваю її тиск, немов цим жестом він попереджає, що мовчання зробить гірше. 

— Подобається.

Лорман не чує в тоні брехні, і добре, бо краса будівлі не вражає, хоча вона дійсно стильна. 

Ми проходимо всередину, інтер'єр — суміш темно-сірого з холодним синім, тут темно, попри те, що надворі ще день, вікна не пропускають ні краплі в приміщення. Перед очима величезний хол заставлений диванчиками та столиками, посередині — піднята кругла сцена чи щось на кшталт, доволі велика, вирішую, що вона для танців чи якихось виступів. Йдемо далі, за одними з дверей  теж знаходиться зала, тут тісніше й темніше, на стінах лаконічні картини із зображеними собаками небезпечних порід, всі чорно-білі. Наступна зала — більярдна, тут вже красивенні софи під стінами, біля них красуються кальяни й попільнички, далі приміщення зі столами для азартних ігор. Лорман показує все це з гордістю, наче особисто спроєктував інтер'єр, і наче цей клуб перший у своєму роді. Доводиться старанно удавати, що мені цікаво, ходити зі штучною посмішкою від якої починає зводити щелепу.

— Відкриття за годину, ти, моя чарівна, — його особлива гостя. 

— Чому? 

Лорман веде назад, до першої зали, з легким відтінком жаху помічаю, що на круглій імітований сцені вже стоїть чорний рояль.

— Сюрприз.

— Але я не хочу грати, — видихаю.

Кирило скошує на мене злегка здивований погляд.

— Кого це цікавить, крихітко? Ти весь час забуваєш, що не маєш права на власні думки, речі не думають, запам'ятай. Ох, ледве не забув, — він встає переді мною дивлячись на глибокий розріз сукні, тягнеться рукою до білизни, я смикаюся, та чоловік передбачає це й встигає схопити за потилицю, водночас з цим він стягує спіднє з посмішкою на вустах.  — Ти повинна грати дуже красиво й граційно, Лівіє, вразити наших гостей, якщо бажаєш і далі лишатися незайманою. 

Він розриває тканину сукні збільшуючи розріз так, що при кожному кроці буде видно все, а тоді силою тягне до рояля й саджає за нього. 

— Нікуди не йди, крихітко. Скоро почнеться шоу.