Глава 9

Підлога стала мені прихистком, прохолодним, німим й мовчазним, але іншого я не можу мати. Вічність лежу обхопивши себе руками в спробі зібрати уламки гордості, хоча знаю, скільки би її не мала Лорман забере все собі. Світ повернувся до мене спиною, я кричу до нього, щоб пояснив, щоб повернув все назад, але він глухий до моїх молитов. 

Хтось торкається мого плеча, крізь силу розплющую очі розуміючи, що по обличчю я теж отримала, адже ниє не лише тіло, а й воно. На мене дивиться помічник Кирила, той що з довгим волоссям. Кілька секунд ми вглядаємося одне в одного, а тоді він обережно просуває під мене руки й підіймає у повітря. Хочу запротестувати, сказати, щоб дав спокій, що я хочу померти тут, на цій підлозі, але з губ не злітає ні слова. Мабуть, бажання зникнути все ж слабше за бажання жити. 

Він кладе на ліжко й протирає холодним мокрим рушником моє обличчя, втирає якусь мазь на шкіру, саме туди, куди прийшлися удари Лормана. Я не дякую, але й він швидше за все не очікує від мене ні слова, зрештою, швидше за все саме Лорман наказав подбати про мої рани. 

З наступного дня помічник Кирила приходить тричі на день, приносить сніданок, обід та вечерю, обробляє синці, дає мазь для швидкого розсмоктування гематом. Минає близько місяця, літо за вікном повільно змінює осінь, цього року вона не тепла й не золотава, навпаки, листя стало темним, кольору гнилі, але все ще хапається за гілки в спробі продовжити останні миті життя. З неба постійно накрапає мжичка, немов погода забула, що можна пропустити сонце крізь важкі хмари. Чи холодно на дворі не знаю, туди не ходжу, я стала полонянкою спальні остаточно. Втім, серед усього цього лайна я все одно знаходжу плюс — Кирило ігнорує мене. Він не приходить відтоді як побив. 

Сьогоднішній вечір такий же, як всі попередні, помічник заходить до кімнати тримаючи в руках тацю. Я одразу помічаю зміни — його хвіст зник, тепер волосся стало коротким, стрижка в стилі кроп. Одразу ж всі риси обличчя загострилися, погляд став виразнішим й жорсткішим, можливо він раніше теж був таким, просто  зачіска змінила його майже до невпізнаваності. 

— Він сьогодні прийде, — вперше говорить до мене за весь час поки я під замком.

Страх миттю хапає за горлянку й тисне та тисне не пускаючи кисень до легень. Я відкладаю книгу, котру цей же хлопець приніс, аби не помирала від нудьги, й налякано дивлюся на нього.

— Прийде? — хрипло уточнюю.

— Завтра відкриття клубу, гадаю, він планує взяти тебе з собою. 

— Дякую, — тихо промовляю. 

Він кладе тацю на мої ноги, оглядає синці, більшість з них вже практично непомітні якщо дивитись виключно на обличчя, якщо ж оглянути тіло, то можна легко зрозуміти, що мене били. 

— Мені шкода, — каже, коли я доїдаю під прискіпливим поглядом й віддаю тацю. 

— Чому ти тут? — натомість питаю. Якщо він сьогодні говіркий я могла би отримати когось на кшталт друга, він не захистить, але раптом зможе допомогти втекти колись? 

— Працюю, — рівно відрізає.

— Тобі подобається те, що ти бачиш? 

— Мені платять.

— А ім'я назвеш своє? 

Він не відповідає, забирає тацю йдучи на вихід, але біля дверей кидає:

— Ден.

— Ден, — повторюю, — дуже приємно.

Відповіді я вже не чую, двері закриваються і я знову лишаюся сам на сам зі страхами. Чесно кажучи за ці тижні під замком єдине, до чого додумалась — потрібно було погоджуватись на викрадення запропоноване Нілом. Так, він може виявитися в рази гіршим, швидше за все так і є судячи з його божевільної, небезпечної поведінки, але раптом цей варіант кращий? Проте, майже одразу я впевнила себе, що навряд мені пощастить настільки, якщо один брат жорстокий кат, то інший, який не проявляє ознак добра, може виявитись навпаки ще гіршим, що я робитиму тоді? 

Наступні кілька годин минають в тривозі, попередження Дена принесло полегшення, я ж розуміла, що рано чи пізно він все одно прийде. Але якщо він буде натхненний відкриттям клубу є ймовірність, що настрій у Лормана буде гарний. 

Коли двері відкриваються я сиджу на ліжку відчуваючи клекіт напруги в тілі, нерви натягнуті, жах стиснув нутрощі не даючи ні ворухнутись, ні вдихнути. З острахом дивлюся як Кирило переступає поріг, злегка навіть дивує, що без букету, гадала він знову прикриватиме квітами потворне нутро. 

— На тебе вже не так гидко дивитись.

Голосом ріже чудово знаючи це, Лорман насолоджується моїм страхом, я бачу у карих очах насолоду від того, що моє тіло інстинктивно смикається при його появі. Чоловік підходить до ліжка, встає поряд грубо розсуваючи мої коліна ногою. Затамувавши подих не видаю ні звуку. 

— Ти боїшся? — він присідає поклавши долоні на мої оголені коліна, я в шортах та топі. 

Не відповідаю, Кирило звик до покірності, але я думала, що завдяки їй рятую себе, виявилося, для покарання й жорстокості не потрібно причин, він вчинить так, як вважає за потрібне в незалежності від поведінки. 

— Відповідай, — грубо стискає коліна, пальці тиснуть на больові точки провокуючи сльози в очах, але я все одно мовчу. 

Тоді він дає ляпаса, моя голова відлітає назад, біль ошелешує, свистом й дзвоном у вухах віддає поки шкіра спалахує вогнем. 

— Вирішила бунтувати? Лівіє, — солодко всміхається, — ти моя власність, моя іграшка, називай як тобі більше подобається, що б ти не робила це нічого не змінить, я можу робити все, що хочу. Знаєш, — він тягнеться до смужки топа на плечі й спускає його, — іноді приємно насолодитися передчуттям здобичі. Я тому відтягую нашу близькість, хіба не приємно передчувати її, очікувати моменту, коли вона все-таки станеться? Мені дуже. 

Він псих. Неадекватний, жорстокий, багатий виродок. Дивлюся в його обличчя шукаючи ознаки хоча б чогось нормального, але з кожним ударом серця в ребрах розумію, що немає в ньому такого, не було, і не буде. 

— Хочеш зіграти мені? — веде далі.

— Ні, — видихаю. 

Лорман вигинає насмішкувато брови.