Глава 8

Повернувшись за рояль відчуваю на собі важкість поглядів, Кирило проводжає брата напруженим поглядом до іншого боку зали залитої червоним світлом сонця, а тоді вечір продовжується, мов і не було нічого. Руки тремтять, але я починаю грати. Музика змінюється з Вівальді на іншу, я граю “Реквієм”, а також головну тему з фільму “Інтерстеллар” Ціммера віддаючись думками мелодіям, що оживають довкола дозволяючи не бачити нічого за межами моїх рук й клавіш. 

В якусь мить я обводжу поглядом залу в спробі знайти Лормана та до свого подиву не помічаю чоловіка, полегшення одразу накриває з головою й на зміну складним композиціям приходять легкі, веселі й запальні. Гості оживляються, деякі починають навіть танцювати, більшість з них вже непогано випила, поки інші продовжують щось обговорювати насолоджуючись компанією одне одного. Зрештою, зупиняюся, пальці болять від довгої гри. Залишивши рояль інтуїтивно знаходжу вихід до жіночої кімнати, для цього потрібно пройти крізь скляні двері й вийти у коридор який змією звивається до світлих дверей. Спершу не розумію навіщо робити його таким складним, але потім зважаю на інтерʼєр, здається саме для того, щоб насолодитися ним: з дзеркальної стелі звисають фіолетові квіти, живі, до мого подиву, а між них вплетені маленькі ліхтарики, котрі створюють відчуття казки. Я йду повільно жадаючи насолодитися яскравістю й теплом, бо це дійсно гарно. 

Швидко зробивши всі свої справи у вбиральні виходжу назад в коридор злегка панікуючи, що Лорман шукатиме, але минувши перший зміїний поворот врізаюся прямо в груди його брата. Він ловить схопивши за руки нижче плечей, ми схрещуємо погляди, очікую, що відпустить та Ніл в одну мить розвертає мене назад й втискає в стіну. Відкриваю рота, щоби зупинити його, але чоловік ставить руки по обидва боки від мене й нахиляється так, щоб наші обличчя були на одному рівні. 

— Привіт, Цукерочко, — ліниво шепоче.

Я не здатна вичавити ані слова, звідкись знаю, що за цю розмову заплачу перед Кирилом саме я, не він, але не можу змусити себе відштовхнути чоловіка, чи послати його прямо зараз. 

— У тебе завдання змусити свого брата оскаженіти? — тихо запитую замість привітання.

Ніл всміхається, кутик губ вигинається перетворюючи прекрасне обличчя на витвір мистецтва.

— Щось на кшталт.

Він схиляє голову на бік розглядаючи моє лице, зосереджується на моїх вустах, носі, вилицях та гострих лініях рис, проте відчуття, що він роздягнув догола й тепер насолоджується тим, що ніколи не мав би бачити. 

— Мені потрібно йти, — м'яко кажу.

— Навіщо? — погляд чоловіка стає голодним. — Я все одно заберу тебе у нього, можу відтягнути момент, а можу викрасти  прямо зараз.

Хмурюся, він натякає на свою пропозицію мені й обіцянку брату? 

— Я не хочу бути частиною вашої війни.

— А це вже написана історія, Ліві, — вимовляє спокійно, проте його голос віддає вібрацією у моїх грудях. — Пізно. Ти будеш моя, хочеш того чи ні.

— Чому? 

Ніл відриває одну руку від стіни й торкається саме там, де ранка залишена його братом, обережно й несподівано ніжно.

— Довго розповідати, — відрізає. 

Облизую губи, нерви натягнуті, тіло тріпоче, серце ошаліло бʼється в грудях птахом, але все, що я бачу — його блакитні очі. 

— Отже, зараз чи тягнемо час? — питання збиває з ніг простотою. 

— Я не можу, мої батьки, — нагадую йому, втім, навіть якби не погроза Лормана, йти від нього до Ніла така ж помилка, як і все те, що зараз відбувається у моєму житті. Він не кращий, це очевидно, можливо навіть гірший. Він непередбачуваний, злий, мстивий, якщо з Лорманом я хоча би вже знаю, що потрібно бути покірною, то у ситуації з Нілом все туманно.  

— Хіба не вони тебе віддали моєму брату? — вигинає темні брови.

Уникаю відповіді, тож мовчу. Ніл чудово розуміє чому, хоча не знаю звідки він взагалі може щось знати про борги батька, навряд Кирило розповів. 

— Можна я піду? — обережно запитую.

Чорний миттю відсторонюється даючи дорогу.

— Звісно, Ліві, йди, — ліниво промовляє. — Поки я тебе відпускаю.

Не озираюся на нього, принизливо втікаю у залу до гостей бажаючи більше ніколи не опинятися на самоті ні з ким з цих обох, хто здається вирішив погратися з моїм життям. 

*** 

До будинку Лормана повертаємося пізно вночі, на щастя більше ніяких подій не сталося, чоловік надто п'яний, що мене невимовно тішить, його посіпаки допомагають своєму босу дістатися ліжка, втім, мені теж допомагають зайти у спальню й замикають на замок відрізаючи будь-яку спробу втекти. Частину ночі не сплю, все намагаюся привести почуття до ладу обдумуючи вечір. Змивши макіяж та переодягнувшись в піжаму міряю кроками кімнату. Перед очима стоїть обличчя Ніла, немов я зловила гіперфіксацію на цьому чоловікові, я згадую, як він впав на рояль, як ми покотилися удвох на підлогу, як він підклав руки під голову, щоб не вдарилась, як спіймав у пастку в коридорі й сказав те, що ніяк не вкладається в голові. Невже він дійсно здатний забрати мене у Лормана? Чи хочу цього я? Відповіді немає, попри те, що питання доволі просте. Банально — я не розумію Ніла, остерігаюся, й чудово бачу, що є частиною спроб Чорного дістати брата. Мені не хочеться бути іграшкою обох, враховуючи, що вже й так належу одному. Не хочеться боятися, що Ніл далі дратуватиме Кирила, а я буду змушена платити за це, бо буду єдиною поряд з Лорманом. 

До ранку нічого гарного не вигадую, план втечі та звільнення такий же туманний й нереальний наразі як і два місяці тому. Підсвідомо відчуваю, що час, коли в Кирила лусне терпіння, минає, хто знає, можливо навіть сьогодні він припинить отримувати задоволення від моєї покірності та змусить робити те, чого жадає. 

Почувши, що замок в дверях клацає, напружуюся, тягну ковдру аж до підборіддя  очікуючи появи Кирила, а те, що це він сумнівів немає. Двері гучно відкриваються гепаючи в стіну з глухим звуком, судячи з виразу обличчя Кирила він сьогодні у поганому настрої, але вже одягнений у футболку та прямі джинси, підкреслено демонструючи м'язи.