Глава 7

Погляд Чорного зосереджений на мені, його не бентежить, що Лорман пропалює ненавистю, бо в його очах танцює диявольске полум'я. Він пронизує наскрізь душу, зазираючи до найтемніших місць, про які й сама не знала, а потім переводить погляд на місце, де його брат залишив рану. Дивно, адже я добряче замаскувала її під шаром косметики, проте складається враження, що Ніл бачить її все одно. 

— Ти вирішив, що маєш девʼять життів? — я чую голос Кирила так, ніби знаходжуся під водою потопаючи за його вини. Пальці чоловіка стискають мої до болю, я готова кричати, але чомусь знаю, що повинна зробити навпаки — усміхнутися. 

Чорний переводить лінивий погляд на Лормана, він не боїться його, що бентежить ще більше. 

— Можливо навіть десять, — відповідає беземоційно. 

— Ти знав, що їдуть італійські меблі, — Кирило цідить крізь зуби, — і якось несподівано вантажівка саме моєї фірми потрапила в дивну аварію, братику, — останнє слово він випльовує. — Все згоріло, а нове чекати понад три місяці, що відтягує відкриття.

Ніл легко хмикає.

— Припини вважати, що світ крутиться довкола тебе, аварії стаються завжди в незалежності від того, меблі везе авто чи людей, — його тон просочений дивовижною чесністю. 

— Ти забув, що зопалу кинув нещодавно у моєму домі? — вигинає брови Лорман. — Заберу все, бла-бла-бла.

— І ти вважаєш це будуть італійські меблі? — насміхається Ніл. — Брате, — він демонстративно плескає Кирила по плечі, — я ж не такий дрібʼязковий, як ти. 

Ніл залишає нас так не промовивши більше ні слова до мене й зливається з гостями, втім, я точно можу сказати, що це якраз у нього виходить погано, бо ніхто тут більше не володіє тією ж аурою сили, темряви та небезпеки, як він. 

Лорман кривиться, смикає мене нарешті відпускаючи руку. 

— Сідай за рояль, Лівіє, — наказує.

Я покірно киваю роблячи крок вперед, страху виступати перед публікою немає, але я знаю, що цей цирк відбувається з бажання Кирила показати мені який він добрий, щедрий, і що я — його річ. Тру пальці повільно підходячи до рояля, після його ніжностей вони ниють. Ніхто майже не зважає на мене, я чужинка, чергова забава Лормана не варта уваги. 

Зайнявши своє місце намагаюся абстрагуватися від усього, що довкола, наказую думками зникнути, а тоді обережно проводжу подушечками пальців по клавішам. Приємний дотик дарує свободу, я відчуваю її посмак надто явно, навіть агресивно, і від цього серце стискається до болю. Більше я не маю нічого. 

Глибоко вдихнувши починаю грати, ноти написані Вівальді лягають ідеально пронизуючи простір довкола то тривожними звуками, то мелодійними, намагаючись повторити музику природи. Я не знаю чи дивляться гості на мене, чи слухають, чи взагалі їм не чхати на дівчину у провокативній сукні за цим роялем, все, що я роблю — намагаюся злитися з тим, що відчував Вівальді, коли писав свої шедеври. Тіло напружене, кожний м'яз тягнеться ближче до інструменту жадаючи проникнутися музикою. На якусь мить забуваю про Лормана та зраду батька, завдяки панорамним вікнам у приміщенні крізь які ллється сонячне сяйво призахідного сонця, мене відносить в світ, де не існує нічого. І так прекрасно, бо не потрібно турбуватися через те, що чекає, не доводиться боятися, там все просто. 

Раптом на рояль летить хтось у чорній сорочці, я не встигаю зреагувати, щоб відплигнути,  невідомий скочується до мене гримаючи тілом по клавішах й, схопивши в свої обійми, падає на підлогу. Я опиняюся під ним з подивом помічаючи, що цей невідомий — Ніл, і здається він поклав руки під мою голову, щоб не було так боляче. Подих збило, весь кисень зі свистом вилітає з легень, але єдине, що бачу — блакитні очі, настільки глибокі й прекрасні, що стає неможливо думати чи турбуватися, немов на цілий світ існують виключно вони: чарівні, магнетичні й неймовірно глибокі. 

— Не вдарилась? — його голос хриплий й низький, змушує якусь частину тіла реагувати на нього сиротами й тремтінням, яке не здатна пояснити.

— Ні, — шепочу. 

Ніл всміхається, легко та невимушено, змушуючи серце тріпотіти. 

— Добре. Не хочеться зробити тебе калікою раніше за мого брата.

Я не надаю значення його словам, помічаю тільки криву посмішку й блиск блакиті, вона затягує у свій вир спокоєм. Раптом починаю усвідомлювати холод на спині від підлоги, важкість чоловічого тіла на своєму, його твердість, що впирається у мої вигини. Чомусь інтимність миті розриває на шматки, знаю, що дивніше не може бути, як і розумію, що можливо чоловік, який досі тримає долоні під моєю головою, в рази гірший за Лормана, але щось тягнеться до нього, ніби метелик до вогню. 

Ніл злітає з мого тіла так само швидко й несподівано як і з'явився на роялі мить тому, а потім Лорман особисто підіймає мене та притискає до себе обвиваючи руками в спробі прикрити й захистити, принаймні так все виглядає. Гості перешіптуються, деякі сміються, я чую як хтось говорить, що Чорний у своєму репертуарі, що брати ніколи не зможуть жити в мирі і все в такому ж стилі. 

Здійнявши очі на Лормана помічаю його міцно стиснуту щелепу й погляд спрямований на Ніла, той вже на ногах поправляє сорочку зухвало й жорстко всміхаючись. 

— Ти ледь не скалічив власну дівчину, Лоре, — кидає Чорний ліниво. — Необачно, — в блакиті знову танцює диявол.  

— Твій цирк діє мені на нерви, — зле кидає Кирило.

— Що ж, — Ніл оглядається задоволено всміхаючись, він явно насолоджується заціпенінням гостей, але також він кайфує від їхніх тихих посмішок та жадібного споглядання сцени сварки, — ти завжди можеш піти. 

В приміщенні западає тиша, крихка та водночас тривожна, в спробі вгамувати пережите вивчаю гостей, і не можу сказати, що вони на боці Кирила, на диво помічаю ляльність до вчинку Ніла в кожному, ніби…. Ніби Ніла вони бояться, а Кирила просто  не хочуть образити. 

— Якщо моя Лівія захоче, — крізь зуби вимовляє, — що скажеш? — чоловік майже ніжно торкається підборіддя двома пальцями змушуючи звернути увагу на нього.