Глава 6

— Мій брат вирішив зіпсувати настрій, Лівіє, — лунає над головою. Він присідає біля мене й хапає за підборіддя. — Мені потрібне заспокійливе. 

Я не здатна дихати, лещата стисли тіло й не дають ні ворухнутися, ні говорити, тіло на лялькове перетворилося. 

— Будь ласка, — тихо благаю. 

— Я обіцяв, що не візьму тебе без згоди, але моє терпіння не вічне, — гарчить в обличчя, карі очі кидають блискавки злоби. Відкриваю рота, щоби щось відповісти, що завгодно, та не встигаю, бо цього разу гучний ляпас глушить думки. Слова губляться на язиці, єдине, що відчуваю — страх, а за мить біль розповзається обличчям. — Йди геть, Лівіє, — відрізає.

Я тікаю. З дикою швидкістю встаю на ноги й мчу геть у свою спальню, наче вона може стати фортецею. Закривши двері жалкую, що не маю ключа і вони не захистять якщо Лорман не передумає. Сльози починають литися з очей неконтрольовано, кажу собі, що все ж гаразд, настільки, наскільки може бути, але ридання все одно рвуться з грудей. Сівши на ліжко починаю розхитуватись від відчаю. Ненависть та образа на весь світ зжирають душу, я ненавиджу тата, ненавиджу Лормана, ненавиджу цього проклятого Ніла, бо через нього страждаю, а він навіть не здогадується. Втім, впевнена, йому байдуже, що його дії мучать якусь там Лівію. 

Темрява настає швидко, на місто суне гроза, небо затягує чорними хмарами поміж яких миготять блискавки. Грім розриває тишу, що причаїлася на околицях території в очікуванні вибуху. Мене нудить, болить голова, адреналін пішов залишивши після себе посмак страху й слід від удару на щоці — каблучка Лормана розрізала тонку шкіру на лівій вилиці. Я не здатна позбутися жаху, він скував нутрощі, кричить, що тепер ми з ним друзі, бо він стане частиною мене самої. Думками повертаюся до миті, що розділила моє життя на до та після в пошуках опори: тоді я була вдома, мама на кухні готувала млинці плануючи ввечері сходити до подруги. У мене теж були плани, я збиралася погуляти з друзями, обговорити наш вступ й хвилювання через це, хто ж знав, що вже за кілька годин батько повернеться додому з вироком і моє життя зміниться. Одна помилка. Він зробив одну помилку. Дорога помилка, Я досі не здатна зрозуміти як тато міг дозволити подібне, чому погодився з вимогою Лормана оплатити борги мною? Невже він не розумів, що це стане кінцем для його доньки? Невже йому не було шкода мене?  

***

Кілька днів Лорман не з'являється, його навіть в домі немає, а запитувати у його помічників не наважуюсь, та й, насправді я мрію, щоб він ніколи не повертався сюди. Шостим чуттям розумію — йому зірвало дах, навряд чоловік і далі чекатиме, що я дам дозвіл на близькість, він просто прийде та візьме те, що йому належить. 

Четвертий день поспіль прокидаюся з відчуттям, що насувається буря, погода в якомусь сенсі прекрасно демонструє те, що на душі, заливаючи місто дощем поки блискавки раз за разом розривають небеса. 

Провівши день блукаючи будинком вечір розчаровує поверненням Кирила. Варто вхідним дверям гепнути сповіщаючи про його прихід одразу напружуюся. Губи миттєво пересихають, ранка на вилиці пульсує болем, а в горлі застрягає клубок нервів змішаних з передчуттям чогось поганого. Його тверді кроки за дверима лунають вироком, затамувавши подих очікую поки він увійде до спальні, намагаюся підготуватися морально, але коли це стається відчуваю, що старалася погано. Розчарований видих зривається з губ, маскую його під усмішку в спробі удати радість, її ж він очікує, вірно? 

— Лівіє, — з порогу промовляє повільно, здається настрій у нього середній, — ти сумувала за своїм господарем? — чоловік складає руки на грудях спираючись на одвірки. 

Секунди відраховують час на відповідь, я би мала сказати “так”, от тільки язик не повертається, тож мовчу. 

— Бачу, що ні, — відповідає за мене, — твоє серце холодне, крихітко, попри те, що покірне, — він підходить ближче. — Але нічого, — продовжує, наче забув про всі обставини за яких я тут, — я терплячий. 

Кирило встає навпроти, простягає руку й торкається щоки, зазирає в мої очі немов сумував, закладає волосся за вухо й нахиляється ближче. Дихання обпікає отрутою, нутрощі стискає від нудоти, якщо я виблюю сніданок йому на білосніжну сорочку він психуватиме? 

— Радій, Лівіє, сьогодні ти підеш зі мною на один цікавий захід, зіграєш для гостей Вівальді, — задоволено муркоче, — побачиш, що Лорман не монстр, що ти у гарних руках, а тоді, я маю надію, даси свою згоду, бо бачить Бог, я не бажаю чекати ні дня. За годину тобі принесуть сукню, прикраси одягнеш ті, що я подарував. 

— Гаразд, — шепочу. 

— Чудово, — він всміхається, але більше не робить й не каже нічого залишаючи у кімнаті саму. 

Півтори години йде на збори, сукню приносить один з помічників Кирила, мабуть, вперше за час тут я його детально розглядаю не розуміючи чому раніше уникала це робити. Цей молодший, але старший за мене, на вигляд йому років двадцять п'ять, на його шиї тату з якимось міфічним знаком скандинавських богів, на руках вибиті різні цифри, помічаю їх коли простягає мені сукню тримаючи між нами дистанцію заразом з мовчанням. 

— Скільки дівчат тут було до мене? — питання виривається з болем, але пізно забирати слова назад. 

Помічник з легким подивом вигинає чорні брови, його каштанове волосся довге й завязане у хвісти на потилиці. Він високий, явно займається у залі силовими тренуваннями, але обличчя… якби побачила його на вулиці ніколи би не сказала, що він працює на когось, як Лорман, надто спокійне й нормальне. 

— Питай у Лормана, — відрізає.

— Але я питаю у тебе. 

Беру з його рук сукню й величезну коробку з новою косметикою, очікування в моїх очах важке, майже осяжне між нами обома. 

— Ти — пʼята, — до мого подиву все ж відповідає. — І найвезучіша. 

— Чому? — хрипло шепочу.

— Бо всі ще в першу ніч пізнавали чиєю власністю стали. 

— Зрозуміло. Дякую. 

— Одягайся.