Глава 5

Минає місяць як я у Лормана. Мені щастить, інакше не скажу, адже після подарованих квітів з прикрасами він почав торкатися всюди, а я розридалася від передчуття жаху, саме це зупинило Кирила, тоді він сказав, що не торкнеться мене без згоди і я досі її не надала. Не знаю як це пояснити, очікувала іншого, уява бурхливо малювала як він мучить мене й трощить не лише тіло, а й душу. Можливо він дійсно не монстр? Хочеться вірити, що це так, інакше колись йому зірве дах й тоді він змусить заплатити всім за очікування дозволу якого не планую давати. 

Мене більше не замикають на замок, Лорман дозволив виходити й гуляти будинком чи довкола нього, спершу напружували його посіпаки, котрі не відставали ні на крок, але зараз я навіть звикла до них позаду й відчуття, що хтось уважно слідкує за мною. Їхня присутність не дарує відчуття безпеки, навпаки напружує, але я знаю, що повинна бути вдячною за ту свободу яку подарували. 

Ще через місяць Лорман дивує мене, я якраз виходжу пройтися довкола будинку, але завмираю на місці помітивши його біле авто, що в'їхало на територію. Зупинившись, слідкую за тим як чоловік виходить з машини з широкою усмішкою на обличчі, в його руках шикарний букет червоних троянд який він гордо несе мені. Вичавлюю з себе усмішку, в голові пробігає думка: якби цей чоловік був моїм коханим і ніс квіти зараз з цією ж гордістю, я би почувалася інакше. Я би була щасливою. Але він не коханий — він чудовисько.

— Вирішив, що квіти піднімуть тобі настрій, — промовляє солодким голосом Кирило наблизившись до мене.

— Дякую, — взявши букет вдихаю аромат троянд. Він помиляється, настрій лишається на тому ж нулі, що й раніше. 

— Я тут подумав, — він ліниво обіймає за талію змушуючи йти поряд з ним назад до будинку, до стін котрі ненавиджу, до кімнат, де все білосніжне й розкішне, але таке холодне та чуже, — ти, мабуть, сумуєш на самоті, скажи чим любиш займатися і я організую твій час поки мене немає. 

З легким подивом дивлюся на Лормана, його обличчя справді сяє задоволення ніби він не змушував тата віддати мене, ніби я не його полонянка, ніби він не називав своєю річчю. І попри непогане ставлення, попри те, що не торкається, всередині душу все одно пожирають червʼяки. Внутрішній спротив у горлянці застряг, коли змусив роздягнутися на його очах, досі він ніде й не дівся, тисне, не дає кисню потрапляти у легені, все нагадує — він не добра людина. 

— Фортепіано, — мій голос тихий. 

За час проведений тут я зрозуміла одне — моя беззахисність грає на мою ж користь, можливо це тимчасово, але поки вона рятує я користуватимусь нею. 

— Фортепіано? — з легким подивом уточнює. — Прекрасно, це дійсно прекрасно, — він проводить по моєму волоссі долонями, а потім обхоплює за щоки пальцями втискаючи їх у шкіру, — гратимеш для мене, Лівіє? 

— Звісно, — покірно вимовляю.

— Чудово. Завтра ти матимеш фортепіано, а поки вільна, мені потрібно займатися справами.

Він відпускає, пальцем вказує на кутик свого рота в очікуванні поцілунку, такого ж, який тепер змушена повторювати раз за разом подарувавши після першого букету. Я встаю навпочіпки й цілую Лормана. Гадаю йому до вподоби ця гра, він ніби забавляється зі мною змушуючи висіти між небезпечним очікування поки зірветься й контролем, а ще надією, що я все ж знайду спосіб уникнути близькості, що втечу,  чи сам відпустить. Кирило чудово знає — ніщо й ніхто не захистить мене якщо він захоче скривдити. Просто нічому встати на заваді, крім моїх сліз та криків. 

Наступного ранку прокидаюся від тихого шепоту, хтось торкається мого обличчя ковзаючи пальцями по шкірі. Миттєво прокидаюся, всі органи кричать про небезпеку. Одразу ж наштовхуюся на карі очі сповнені радості.

— Привіт, крихітко, — його голос натягує всі струни в тілі, напруга клекоче горлаючи про небезпеку. 

— Привіт, — намагаюся, щоб мій голос не був таким приреченим, але спроба марна, я не здатна приховати ні туги, ні жаги повернутися до нормального життя. Думаю, цим він поки й насолоджується помічаючи мої страждання. 

— Фортепіано на місці, зіграєш мені? 

— Звісно, — хрипло відповідаю.

— Тоді прокидайся, сніданок очікуватиме у вітальні біля твого інструменту. 

На щастя він залишає саму наостанок закрутивши моє темне волосся на свої пальці. Швидко вмившись та почистивши зуби одягаюся в кофтинку з довгим рукавом й джинси, попри початок літа за вікном на дворі чомусь досі холодно, й спускаюся до Кирила. Увійшовши до вітальні завмираю: фортепіано кольору снігу стоїть посередині, на нього з вікна падає сонячне проміння, а поряд крісло з кавовим столиком на якому чекає сніданок. У кріслі Лорман з усмішкою показує на мій подарунок:

— Що ти мені заграєш? 

— Вівальді, зиму з чотирьох сезонів.

Чоловік задоволено киває. Я сідаю за фортепіано й кілька секунд даю собі, щоб оглянути клавіши, те, що воно дороге й так зрозуміло, не помітити вибитий бренд було не складно, але те, що я гратиму на ньому — вражає. 

З самого дитинства я займалася грою, музичні інструменти здатні передати стан душі, а класика дозволяє випустити те, що бринить всередині. Видихнувши напругу торкаюся клавіш, на мить забуваю, що я продана Лормана, що полонянка в цьому домі, що моє життя закінчилося через тата, а майбутнє туманне як ніколи, є тільки я та клавіші, а ще музика Вівальді в голові. Пальці починають бігати по клавішах дістаючи з пам'яті ноти, музика лине спершу тихо, наростаючи до свого епіку, а тоді тривогою проходиться по стінах дому. Заплющую очі віддаючись мелодії, вона плине з душі виливаючи з мене тонни напруги та болю, звільняє страхи даючи змогу хоча би на трішки відпустити все й довіритися світу. Ноти змінюють одна одну, трохи програю мелодію не так, але мені подобається, що ця зміна є, вона показує мій біль, мою ситуацію, змінюючи сенс на той яким наділяю музику. 

Світ заграє барвами, боковим зором слідую за деревами за великим панорамним вікном насолоджуючись тим, як вітер тріпоче їх в такт музиці, ніби й сама природа зі мною, бачить мій біль, відчуває безвихідь і хоче якось зарадити.