Глава 4

Вперше дивлюся на зброю, пістолет направлений на Кирила, а у Ніла погляд скажений.

— Судячи зі сліз у цієї нещасної вона явно проти, — саркастично промовляє Ніл.

— Якого хріна? — гаркає Кирило. — Йди до біса! 

В кімнату вриваються помічники Лормана, всім чхати на мене. Сідаю, поки вони сваряться між собою, руки тремтять та це не заважає потягнутися за ковдрою та прикритися. 

Ніл не зважає на вигуки брата продовжуючи тримати того на прицілі й дивиться на мене, наші погляди зіштовхуються, можу заприсягнутися, що ніколи не бачила такої блакиті як очі у цього чоловіка, вони щось неймовірно-казкове, несправжнє, немов він з іншої реальності, де відтінків блакитного сотні тисяч, просто в моїй реальності подібних не існує. 

— Ти можеш піти зі мною, — пропонує раптом.

— Ти не можеш пропонувати їй йти з тобою, вона — моя річ. Оплата, братику, — гаркає Лорман. 

— Вона сама вирішить.

— Ні, — Кирило затуляє мене своїм тілом. — Моя, зрозуміло? 

— Та невже? — Ніл криво всміхається, жорстко й страшно. — Цукерочко, підеш зі мною чи лишишся з моїм братиком? 

Лорман стрімко обертається до мене, в очах блищить фанатичне божевілля:

— Підеш і твій татко з мамою не доживуть до вечора. 

Ледве втримуюся від ридань, тіло струшує, та коли відповідаю під напруженим поглядом Кирила мій голос практично не тремтить:

— Я залишаюся.

Ніл чомусь не здивований.

— Могла б і начхати на батьків, — саркастично всміхається. 

— Ти почув її, — перебиває Лорман, — хрінів рятівник дам у біді! 

Чорний опускає зброю та підіймає руки ніби здається.

— Ну гаразд-гаразд, я йду, але обіцяю повернутися, — підморгує усім нам, а тоді залишає спальню залишивши двері відкритими. 

Лорман психує, йому явно не сподобалась поведінка брата, він ходить кімнатою взад-вперед під напруженими поглядами його помічників та моїм. 

— Коли до мого дому прибуває брат ви повинні повідомляти, — гаркає до двох чоловіків. — Якого чорта я взагалі вам плачу гроші за роботу якої ви все одно не робите?! — кричить уже.

Здригаюся, пальці інстинктивно стискають ковдру, зараз вона мов щит, хоча я чудово розумію — ніхто більше мене не захистить. Проте, моя інтуїція не помилилася, коли відчайдушно шукала в Нілі захисту, я не знаю чому цей чоловік прийшов та запропонував піти з ним, але можливо з часом я все ж спробую скористатися його пропозицією. 

— Ти, — Кирило тепер дивиться на мене, з очікуванням зосереджую увагу на ньому, на мить погляд у чоловіка стає мʼякшим, немов йому шкода стає,  — йди в душ і будь готова ввечері. 

— Ні,  — тихо видихаю, майже нечутно, та Лорман прекрасно чує все. 

— Тобто — ні? — хмуриться, Змахує рукою своїм помічникам й ті залишають нас на самоті. Він підходить ближче й присідає переді мною, кладе руки на коліна стискаючи ніжну шкіру пальцями, — У тебе немає вибору, Лівіє, просто прийми це. 

— Боляче, — мій голос глухий, я намагаюся бути сильною, але виходить погано.

— Боляче? — мружиться. — Поки болить — ти жива, крихітко. Ввечері будь готова. 

Лорман йде замикаючи двері на замок, варто почути клацання і з очей котяться рясні сльози. Я шкодую себе, справді шкодую, бо не заслужила на подібний жах, не заслужила бути річчю Лормана, бути програною татом. Я мала би вступати до університету й починати будувати своє життя, навчатися, гуляти з дівчатами, а не сидіти під замком у шикарному маєтку й очікувати жахливої ночі. 

Закутавшись в злощасну ковдру повзу до ванної, вона теж виконана у білосніжних кольорах, наче внутрішній бруд Лорман намагається перекрити чистотою інтер'єру. Скидаю ковдру й дивлюся на себе: заплакана, темне волосся заплутане, в сірих очах жах. Я нагадую собі привида. 

Душ приймаю довго, ніби гаряча вода здатна перенести кудись деінде, де не буде болю, Лормана й батькової помилки, шкода, що це не так. Пізніше приносять обід, я їм, бо чомусь з'являється страх, що Лорман здатний карати і голодом, коли ж на дворі стає темно двері знову відкриваються. На порозі стоїть Кирило тримаючи в руках величезний букет троянд та подарунковий пакет.

— Хочу, щоб ти розуміла — може я не найніжніший, але не монстр, — промовляє бадьоро. — Це тобі. 

Приймаю подарунки, руки тремтять, Кирило бачить, але ніяк не коментує, а я не можу приховати. 

— Дякую, — вимовляю тихо.

Поклавши букет на ліжко відкриваю коробочку дістану з пакету, з подивом бачу там набір прикрас з білого золота, камінчики блищать неймовірно, можливо це діаманти, я не дуже розбираюся у подібному. 

— Бачиш, — Кирило встає позаду поки намагаюся вгамувати ще більший жах через ці подарунки, — я буду піклуватися про тебе, крихітко. — Він відводить волосся перекидаючи його на плече й залишає поцілунок на шиї. — Я буду кохати тебе. Буду захищати. Все, що тобі потрібно — належати мені тілом й душею. 

Крик застрягає в горлі, невже він не розуміє, що подібне має бути щиро й добровільно? 

— Я буду, — брехливо обіцяю знаючи, що ніяка його удавана доброта не применшить того, що він робитиме з моїм тілом, та якщо я буду чемною, можливо мене хоча би випускатимуть з кімнати, і колись я знайду спосіб врятуватися. 

— Як чудово, що ти розумна, — лунає тихий сміх, Лорман стягує кофтину з плеча і вкриває його поцілунками, — моя попередня пручалася довго, а я люблю покірність.

— Що з нею стало? — тремтячим голосом питаю.

— О, я віддав її.

— Кому? 

— Деяким людям свого брата, у нього є безліч відморозків. 

— Вона жива? — лепечу налякано. Здається я помилилася в Нілові, він не може стати рятівником, є ймовірність, що він ще гірший за брата. 

— Ні, — відрізає Кирило. — Досить розмов, покажи вдячність. 

Він розвертає мене до себе обличчям й закручує волосся на свій кулак. Все всередині кричить від жаху, але я встаю навпочіпки й цілую чоловіка у кутик губ.