Глава 3

Ніл зникає за спинами поспіпак Лормана лишаючи мене у гнітючій тиші, принаймні спочатку я думаю так, та коли переводжу погляд на Кирила одразу ж чую питання:

— Він зацікавив тебе? — голос оманливо спокійний, навіть добрий, якщо забути куди я потрапила.

— Ні, — миттю відрізаю памʼятаючи про його нещодавно озвучені правила. 

— Добре, бо мій брат в рази гірший за мене, — солодко виспівує чоловік.

Намагаюся ніяк не реагувати на новину, що вони брати, тим паче це справді не очевидно, бо вони різні, як схід та захід, або день й ніч. Опускаю погляд відчуваючи всередині тривожність, нерозуміння того, що буде далі патрає, не дає навіть на секунду видихнути. Я очікую жахів, побиття, катувань, але наступні слова дивують все одно не менше:

— Ходімо, я хочу спробувати свою річ на смак.

Здивовано здіймаю очі на чоловіка, його карий погляд горить задоволенням й посмаком переваги наді мною. Він точно знає — може мене змусити робити, що йому заманеться. 

— На смак? — проковтую клубок нервів та він тисне на горлянку удавкою.

— Хіба я не так висловився? — вигинає темні брови. 

Кирило встає, один з посіпак уже тут відсуває мене разом зі стільцем й, схопивши за руку вище ліктя, змушує встати теж. Ноги ледве тримають, в голові паморочиться від жаху, втім, усім чхати на мій стан, Кирило прямує до спальні, де ночувала, а його помічник волочить мене позаду свого боса. Опинившись у кімнаті мене першою вштовхують всередину, тоді Лорман заходить слідом й закриває двері на ключ, навіть смішно стає, ніби мені є як втекти. 

— Не випробовуй мого терпіння, зроби все добровільно і не буде боліти.

Мої руки тремтять, я відступаю до ліжка дивлячись на нього, мов на отруйну змію. В очах застигають сльози, але я не плачу, ні, я дивлюся на чоловіка сподіваючись, що це жарт.

— Лівіє, — гаркає гучно.

Здригаюся, знімаю кофтинку й кидаю на ліжко.

— Далі, — грубо наказує.

Під його поглядом знімаю все, дихаю швидко й часто, страх липкими руками торкається тіла, легені стисло лещатами передчуття морального приниження. Лорман оглядає мене з ніг до голови явно оцінюючи чи отримав те, що хотів, чи все-таки помилився, та судячи із задоволеного блиску в очах — йому подобається, що бачить.

— Що ж, непогано, — повільно промовляє. — Лягай.

Здається я зараз впаду, в очах темніє, фізично стає погано. Прикриваюся руками бажаючи припинити все це. Кричати хочу. І плакати. Ноги тремтять, в колінах підгинаються, на ліжко падаю мішком. Чоловіка це мало бентежить, він підходить ближче. Я гучно ковтаю бажаючи позбутися проклятого відчуття удушшя. Тіло заціпеніло, руки примерзли до грудей, я остаточно ціпенію. Сльози котяться по скронях, страх стиснув нутрощі й тримає в напрузі не даючи ні вдихнути, ні видихнути. 

— Ти боїшся, — майже ласкаво вимовляє Кирило нависаючи зверху, — не бійся, я не ображу, буду ласкавим.

— Я незаймана, — видихаю налякано.

Чоловік завмирає наді мною, в очі зазирає з легкою недовірою й хмуриться.

— Скільки тобі років, Лівіє? 

— Дев'ятнадцять.

— І ти ніколи не була ні з ким? Ніяк? 

— Ніколи, — мій голос тремтить.

Раптом Лорман задоволено всміхається, в погляді читається щось дивне, тільки трактувати не здатна. Я очікувала, що він відступить, та здається зізнанням підписалася на біль. 

— Тоді ще краще, я буду першим. 

Біль передчуття пронизує тіло ударом блискавки, я схлипую від жаху, а тоді чую постріл. Лякаюся ще більше й з подивом бачу як до спальні увірвався брат Лормана — Ніл.