Глава 2

Перша ніч минає жахливо, спати не можу, прогулятися будинком теж, адже вийти з кімнати банально страшно, тому я розважаюся спогляданням місяця й зірок мріючи щоб завтра моя нова реальність виявилася іншою. Як би чудово було, щоб втрата життя та пастка з ґратами за вікном стали лише сном. Та на ранок мої тихі мрії розбиваються в твердий камінь простої, і до болючої зрадливої реалії — батько продав мене за миті насолоди навіть не знаючи чи переживе першу ніч його донька. 

На сніданок мене ведуть до Лормана, змусивши перед цим ретельно помитися, одягнутися у принесений одяг, і чхали двоє чоловіків, котрі заводили вчора в дім, на мої бажання. Заледве вдалося відвоювати право прийняти душ самій, без їхнього контролю. Власне, це остаточно ставить крапку в розумінні того куди я потрапила. 

Їдальня кімната залита сонцем, світлі стіни й підлога створюють неймовірно стерильну атмосферу, ніби все довкола не можна чіпати. Єдина пляма —  Кирило за столом, він у звичайній сірі футболці та джинсах, його волосся ще вогке після душу, і він зустрічає мене з усмішкою. Його варта, чи то помічники, відсувають стілець для мене за кілька метрів від свого боса та слідкують, щоб сіла так як їм того хочеться. Весь цей час Лорман уважно спостерігає за мною, а коли всідаюся переді мною ставлять тарілку зі сніданком: запечним мʼясом, смаженою яєчнею, салатом та соком. 

— Є правила які тобі варто вивчити: перше —  ти належиш мені, більше ти не можеш ідентифікувати себе як людину, виключно як мою річ; друге —  ти не маєш права контактувати з іншими чоловіками окрім мене і цих двох, — вказує на своїх посіпак, — і третє —  ти завжди поводишся ідеально виховано та виконуєш усі мої накази. 

Я заледве утримуюся від вибуху, всередині все клекоче від обурення, руки під столом несвідомо стискаються в кулаки. 

— Зрозуміло, — вичавлюю крізь зуби. 

Знаю, не можна так поводитися, це спровокує Лормана, або якось ще зашкодить, та з іншого боку він має розуміти, що я не була річчю, що не хочу бути нею тепер, що я мала нормальне життя до того як мій тато помилився й програв все. 

— Прекрасно, їж. 

Доводиться слухняно скоритися, пхаю у себе салат намагаючись позбутися відчуття нудоти, втім, страх сильніший, тож якимось дивовижним чином я зїдаю все. Лорман задоволено вивчає мене, коли ми удвох закінчуємо зі сніданком його карі очі ніяк не відлипнуть від моїх. Краще би він не дивися на мене так, ніби бажає зжерти, це лякає ще сильніше. 

В їдальню повертається двоє посіпак Лормана, швидко кажуть, що прибув Чорний, але подальші їхні слова тонуть в кроках, котрі чомусь глушать все. Моє серце підплигує у горло перекриваючи дихання. Кирило роздратовано фиркає, але з місця не зрушує, я йому тепер стаю не цікавою. В цю ж мить до приміщення заходить чоловік років двадцяти семи на вигляд, він неймовірно красивий, наче зійшов з картинки, де все ідеально, адже не буває у житті настільки гарних людей. Я мала би відвести очі, тим паче цей Чорний на мене взагалі не зважає, та я не здатна: у нього чорне волосся, котре явно вигоріло десь на сонці, адже окремі пасма кольору гіркого шоколаду; погляд, яким ковзає по мені швидко й байдуже — блакитний; вираз обличчя колючий, кожна риса виказує холод й контроль. Він у темно-сірій кофті поло, котра підкреслює його міцну статуру, а чорні джинси демонструють накачані ноги й пружний зад. 

Не про те думаю, ох не про те…

— Вриватися не обов'язково, — грубо кидає Лорман.

Чорний, — прізвисько це чи прізвище не зрозуміло, — байдуже гмикнувши бере стільчик, розвертає його спинкою до господаря дому й всідається широко розставивши ноги не зважаючи абсолютно ні на кого, крім Кирила.

— Ти зірвав мою угоду, — зле лунає. — Я пів року працював, щоб вона вдалася. 

Лорман помітно розслабляється, чоловіки явно забули про мене, або я надто непомітна, щоб здатися обом зайвою при подібній розмові. 

— Не варто було зваблювати мою дівчину, Ніле, — задоволено муркоче Кирило. 

Отже, Ніл Чорний? Цікаво. Ні, не цікаво, я полонянка тут, віддана як річ, мені варто не милуватися красою незнайомця Ніла, а думати як захиститися, якщо це можливо. Але як же хочеться побачити у незнайомцеві спосіб врятуватися, наче комусь тут не чхати на мене.

— Вона сама полізла до мене, — відрізає Чорний, блакить спалахує іскрами явної переваги. 

— Та невже? — Лорман ліниво тягнеться до склянки з соком. 

— Мені потрібна була ця угода, — тисне Ніл.

— А тепер вона моя.

Чорний звужує погляд, його щелепа напружена в той час як у Лормана навпаки дуже розслаблений та задоволений вигляд. Вони дивляться одне на одного так, наче зараз повбивають, у їдальні напруга аж тріщить, здається повітря от-от вибухне  і ми всі помремо.

Раптом Ніл дивиться на мене, чомусь це мало лякає, а мало би, тож і я не відводжу очей відповідаючи впертим поглядом. Чорний хитро посміхається й підморгує мені.

— Я терпів скільки міг, — він встає та ставить стілець на місце, — але тепер все твоє стане моїм.