12

                                           Глава 12

  Запах дорожнього пороху різко вдарив у ніздрі. Ні, здається він якось дивно поєднаний із запахом дорогого чоловічого мила.  Думки плутаються в голові, не даючи мені зрозуміти, що відбувається. У голові лише їдкий звук пострілу. Можливо це сон? Мої очі закриті та щось підказує мені, що не варто їх відкривати. 

Чому я лежу посеред дороги та ще й зверху на чоловікові? Його сильні  руки міцно тримають мої плечі, тулять до себе, не даючи поворухнутися. А ще я відчуваю його серце. Воно так сильно б'ється у його грудях, що складається враження, серце  у нас одне на двох. Ні! Моє взагалі не б'ється. Моє серце стиснулося, боячись зробити бодай один  малесенький удар. Воно оповите липким страхом і боїться подавати будь-які признаки життя. 

Мотоцикліст ... зі зброєю у руці. Він цілився у Троїцького. Невже хотів убити? Тепер нарешті я починаю розуміти, що трапилося. Свідомість потроху повертається. Хочу поворухнути рукою, але різкий біль прострілює її зверху вниз. Здається при падінні я травмувала руку!? О, ні! Мені зараз лише травмованої руки не вистачає. Треба негайно перевірити себе і своє тіло на наявність яких небуть ушкоджень. 

Роблю ще одну спробу обіпертися на руку, щоб встати на ноги, та цього разу біль посилюється й стає просто нестерпним. 

-- А-а-а, ... зараза, як же боляче, -- застогнала я, падаючи на м'яке чоловіче тіло Макса.

-- Леє, якого біса ти це зробила?  ...

-- В нього була зброя. Він міг вас убити, -- відповідаю, різко розплющивши очі. І вже шкодую про те, що зробила, бо його сірі очиська просто пропалюють гнівом до кісток.

От негідник! Замість того, щоб дякувати, що врятувала йому життя цей зарозумілий засранець відчитує мене ніби школярку. Невже думає, що я ненавиджу його настільки сильно,  що готова штовхнути під кулі?

-- Ну і чому ти раптом не захотіла позбавитися жахливого боса? У тебе був чудовий шанс, а ти, ... ти дуже здивувала мене, маленька, хоробра Леє. 

-- Це все, що вас зараз хвилює? -- здивовано вигукнула я. -- Невже вам зовсім не цікаво хто мав намір вас убити?

-- Від гумових куль ще ніхто не помирав. Це було лише попередження, -- доволі спокійно відповів Троїцький, ніби така ситуація для нього звичне явище. -- Ти сама як? Ціла?

Невже цей чоловік настільки безсердечний, що йому байдуже на те,  що тут щойно сталося? 

-- Не знаю! Здається, ціла. Просто, мабуть при падінні травмувала ще й руку. 

Нічого не сказавши бос почав  пильно оглядати мене на наявність якихось травм. Він нахабно торкався мого тіла своїми руками, ніби мав на те законне право. Та коли його рука різко стиснула плече я просто дико заверещала від болю і байдуже, що навколо нас почала збиратися ціла купа людей. 

-- Все ясно! -- буркнув бос, а далі просто скотив мене зі свого тіла, ніби я була для нього надокучливим та непотрібним тягарем. 

Здається вдячності за те, що намагалася врятувати його я не дочекаюся. 

Троїцький різко піднявся на ноги й порившись у кишенях своїх уже небездоганних штанів, витяг ключ й відкрив свій автомобіль. 

Схоже, що він збирається поїхати, покинувши мене ледь притомну посеред тротуару. Сволота від якої нізащо не дочекаєшся не те що  вдячності, а й просто елементарної людської допомоги. 

-- Зможеш обійняти мене? -- питає бос, ставши переді мною на одне коліно. 

Він таки повернувся. Не кинув  мене посеред тротуару, немічну та одиноку. Здається я сходжу з розуму. З величезними від подиву очима та широко відкритим ротом я спостерігаю за тим, як Макс підхоплює мене на руки й несе до свого автомобіля. При цьому він ... посміхається мені. І це не хижа посмішка звіра, який от от розірве на шматки, а посмішка, якою намагаються підбадьорити й додати сили. 

-- Максиме Даниловичу, куди ви мене несете? Якщо  думаєте, що після всього, що трапилося я зможу нормально працювати, то ви глибоко помиляєтеся. У мене нога, ... рука ... травмована. У мене шок. І взагалі мені лікар потрібен. 

-- Леє,  а ти взагалі за кого мене маєш? Ми їдемо до мене додому. І буде тобі лікар!

Ну от, коли я думала, що все складно, то тепер з упевненістю можу сказати, що все настільки заплутано, що не розплутати. З  салону автомобіля я спостерігаю за тим, як Макс нервово водить вказівним пальцем по своєму телефоні. Здається комусь зараз буде непереливки. Та в цю мить мені варто подумати про власну шкіру. Чому бос сказав, що ми їдемо до нього додому? А головне навіщо? Ми за крок від моєї квартири. Мав би совість, дав би  вихідний й відпустив з миром. 

-- Все нормально? Може води? -- питає містер Турбота, сівши за кермо. 

Він поводиться досить дивно, як для людини, яку ледь не вбили. Хоча здається Макс казав, що це лише попередження. 

-- Дякую, я б не відмовилася, -- відповідаю неохоче, але зволожити наповнене порохом горло було б дуже доречним. 

Макс дістає пляшечку улюбленої Evian й відкривши її, простягає мені. Не знаю чи варто йому зараз казати, що я не п'ю воду за сотню гривень. Що не хочу почуватися винною не знаючи, як краще буде повернути йому гроші. 

-- Вибачте, але я перехотіла. Спрага минула. 

-- Леє, пий воду і не біси мене. Спрага у неї минула, -- хмикає бос, тицьнувши мені у руки пляшку з водою. 

Ну і нехай. Відкривши пляшку, осушую майже половину. Гріх не скористатися секундною добротою мого навіженого боса.

-- Ей, ... а тебе ділитися не вчили, -- питає Троїцький. Його запитання настільки неочікуване для мене, що я не змогла втримати ковток води у роті. Зі звуком <пфф> я розпилила її у салоні автомобіля за кілька сотень тисяч доларів. Завтра Макс точно накаже мені замовити чистку салону. 

-- Ви, ... ви, що питимете воду після мене?, -- здивовано питаю я, бо добре знаю наскільки Макс схиблений на ідеальному порядку. Йому повсюди ввижаються бактерії, тому стерильність для нього завжди на першому місці.

-- Ну звісно! Мені теж хочеться пити, -- і, щоб здивувати мене остаточно, Макс просто випив решту води, яку я не допила.