9

                                          Розділ 9

  О, ... нарешті в моєму житті стало світло та тихо. Зникли усі мої страждання, тривоги  та біди, а з ними й Максим Троїцький -- самий огидніший бос у світі,  -- подумала я, не в змозі розплющити очі. Де ж це я знаходжуся? Куди мене занесло? Навколо не чути метушні колег і вічно незадоволеного боса, який те й робить, що вигадує, як познущатися наді мною. 

 Як лише я не намагаюся,  нічого не виходить. Мої очі закриті, а проміння яскравого світла світить мені ніби Різдвяна зірка. Я точно не у кабінеті в Макса, бо там такого яскравого світла ніколи не було і бути не може. Звідкіля у царстві пітьми може взятися світло?

Доклавши неймовірних зусиль ледь розплющую одне око з надією зрозуміти, що відбувається. Чому так тихо? І все навколо таке біле, ніби я в середині снігової лавини. Точно! Саме тому мені так холодно. Я не відчуваю своїх ніг та рук. Тіло ніби свинцем налилося. А от нестерпного болю в нозі більше  немає. Дивним чином він кудись зник.

 Але ж пам'ять не зраджує мені і я добре пам'ятаю момент падіння на сходах, а потім довгі години виснажливих завдань від тирана.

 Невже я померла? Невже це дорога до вічного спокою? Але чому так сталося? Я точно пам'ятаю, що при падінні не вдарилася головою. 

З острахом намагаюся підійняти руку, але не можу. Знову намагаюся, і знову нічого не виходить. Моє тіло непідвладне мені. Воно почало жити своїм життям, відокремивши від себе мою душу. Страшно боюся навіть уявляти, де я зараз знаходжуся. Мене знову накриває приємна сонливість. Здається я перетворилася на маленьку пташку і зараз насолоджуюся польотом в небі. Значить мені таки вдалося розправити свої обскубані крила. 

Якщо це правда, то все закінчилося. Моїм мукам прийшов кінець, -- подумала я, все-таки зробивши ще одну спробу розбудити своє тіло. Раптом у мерехтінні світла почав то зникати, то знову появлятися силует Макса. 

Він стояв на половину тулуба оберненим до мене. Як завжди величний та без жодної емоції на хмурому обличчі. Руки у кишенях і жодного ані найменшого натяку, що він не плід моєї бурхливої фантазії. Його з легкістю можна наректи живою статуєю. 

Чому він тут? Чому і зараз переслідує мене? Невже недостатньо страждань завдав мені, за час нашої спільної роботи? Невже вирішив на останок зіграти вирішальну партію зі своєю вірною служницею, яка заради його спокійних нервів пожертвувала своїм життям.

Та зараз мені більше немає чого боятися. Я стала вільною від його тиранії й без жодної краплі страху можу прокричати йому ці слова в обличчя. Були б лише сили. Та за для такої благородної справи я знайду їх у собі. 

-- Чому навіть після смерті ти не даєш мені спокою? -- закричала я, зриваючи ніби вогнем обпечене горло. 

Я думала, що насправді Макс лише плід моєї уяви. Що все це сон. А він ніби у фільмі жахів повертається до мене обличчям і я чітко бачу його насуплене обличчя і вигнуті дугою брови. Мабуть,  здивувався, як це я настільки осміліла. Та мені байдуже, тепер я можу сказати йому все, що думаю. Навіть з легкістю плюнути в ідеальне обличчя. Мені більше немає чого втрачати. Годі терпіти власне боягузтво, тим паче, що після моїх слів Макс не накинувся на мене з кулаками. 

-- А хіба я дозволяв тобі помирати? -- питає бос, охриплим голосом. 

-- Ой, невже вищі сили забули спитати в одного придурка забирати мене до себе чи ні, -- хіхікнула я, роздивляючись розгублений та здивований вираз обличчя Максима Троїцького. 

Дивно, але цього разу нав'язливе видіння нікуди не зникло, а навпаки почало наближатися до мене. Тінь уже не виглядала тінню, а мала чіткий силует добре знайомого мені чоловіка.

-- Схоже ти не лише ногу травмувала, а ще й головою добряче вдарилася, якщо дозволяєш собі нечуване хамство  стосовно свого боса, -- заревло диким голосом видіння. Для більшого страху воно ще й нависло наді мною сірою хмарою.

-- Тепер ти мені ніхто і я нарешті можу сказати вголос, що насправді думаю про тебе. Максим Троїцький ти козел, тиран і деспот. Самозакоханий індик з маніакальними приступами шизофренії. Схиблений на роботі трудоголік. Ти нікому не потрібен. Тебе ніхто не любить, ... лише бояться. У тебе навіть коханки немає, бо жодна нормальна жінка не піде з тобою добровільно у ліжко. Саме тому ти користуєшся послугами одноразових проституток і думаєш, що про це ніхто не здогадується.  Жалюгідний багатій-невдаха, ось хто ти насправді. 

-- Замовкни негайно, дурепо. Судячи з того, що меле твій язик, анестезія яку тобі проводили дала побічний ефект і зараз ти верзеш всяку дурню. Ти не померла  Леє і не відправилася в потойбічний світ, але маєш всі шанси там опинитися якщо не прикусиш собі язика, -- прогарчало видіння, яке від різкого тону ставало все чіткішим. Просто крик мого боса добряче стимулював роботу мого мозку.

Виходить я не померла!? Тоді де це я? Невже це лікарня?

-- Де я? -- налякано запитала я.

-- Я привіз тебе до приватної клініки. Тебе оглянув мій сімейний лікар, а потім передав у руки травматолога. Ти травмувала ногу, цілий день бігала на підборах, от і маєш результат. 

-- О, ні! Здається моя смерть ще попереду, -- застогнала я, зрозумівши, що на патякала багато зайвого за що доведеться дорого заплатити. 

Сонливість та втому, зняло як рукою. Величезними від страху очима я витріщалася на Макса. Цікаво він уб'є мене просто зараз чи вигадає якусь особливо-жорстоку смерть? 

Оглянувшись навкруги я нарешті зрозуміла, що яскраве світло це лише медична лампа, яка чомусь висіла у мене над головою. Дивно, але мої руки знову стали рухомими. Одною з них я навіть прикрила очі, щоб не бачити розлюченого Макса. Від мого монологу з нього іскри сиплються, як з бенгальського вогника. Вилиці ходуном ходять, а руки до хрусту затиснуті в кулаки. Це повний капець. Якби я лише могла,  то з радістю вискочила у вікно, навіть не уявляючи на якому ми зараз поверсі. 

На жаль я навіть цього зробити не можу, бо активний у моєму організмі лише язик.