8

                                         Розділ 8

  МИНУВ МІСЯЦЬ ...

    У мене потроху почав вироблятися імунітет. Я вже не так гостро реагувала на дивацтва свого боса. Хоч минув лише місяць, а насправді мені здавалося, що я відмотала цілих дванадцять місяців.  Дні з доскіпливим та занудним босом тягнулися жах як повільно. А може вся річ у тому, що одна доба має лише якихось двадцять чотири години й вісімнадцять з них я належу Максиму Троїцькому? Зарозумілому, егоїстичному, пихатому, безпринципному монстрові, який у повсякденному житті нагадував хлопчика чотирьох - п'яти років. 

За цей місяць я багато чого дізналася й удосконалила себе, як універсального солдата. Все-таки Макс має рацію такої платні, як у мене не отримує жодна секретарка в нашій країні, тому я сумлінно терпітиму усі його бзики й берегтиму секрети, які зовсім випадково потрапили до моїх вух. 

У його руках надто багато влади та можливостей. У глибині душі я побоювалася за те, що якщо десь схиблю, то бос зітре мене з лиця землі так само феєрично, як і фірму свого батька.

Та хоч би що там було сьогодні я їхала до Макса без дикого страху в колінах. З самого ранку він рідко буває не в гуморі, хіба мені самій вдасться його якимось чином розізлити, але злити нічим тому я спокійна. Я на зубок вивчила підписаний контракт і строго дотримувалася правил. Зачіска, манікюр, каблуки й незмінно сірий одяг давали мені шанс на життя поруч з тираном. 

-- Доброго ранку, бос, -- бадьоро просопіла я, увірвавшись до квартири. 

Через несправний ліфт я катастрофічно запізнювалася й могла з легкістю зіпсувати ранок не лише босові, а й собі. Тому не думаючи про те, що про мене подумають люди, які випадково можуть побачити мене босою, я  роззулася й підсунула спідницю вгору. Перестрибуючи через дві сходини наче дика лань поскакала до Максової квартири.

-- Доброго ранку, Леє. Мені потрібен мій сніданок. У тебе три хвилини, -- навіть не запитавши чому я дихаю через раз, процідив негідник, дбаючи як завжди лише про себе.

-- Я миттю, бос, -- без образ відсалютувала беземоційно.

Навіть не глянувши на монстра я кулею полетіла на кухню. За місяць роботи з Максом я вже добре знала, що якщо у мене три хвилини, то це може означати лише те,  що в мене рівно три хвилини й ні секундою більше.

Мовчки я розігріла їжу й подала до столу, ще раз поглянувши чи все лежить саме так, як вимагає мій бос.

-- Ти сьогодні якась дивна, Леє. Підозріло мовчиш замість того, щоб розповідати про плани на сьогоднішній день. 

-- Вибачте  просто я подумала, що плани ми з вами обговоримо дорогою до офісу, але якщо ви бажаєте, ... то можна й зараз, схопивши свою сумочку я вже хотіла дістати планшет, але Макс зупинив мене.

-- Облиш,  ... дорогою обговоримо. Бачу ти сьогодні не в гуморі.

-- Вам здалося, я в повному порядку, -- збрехала я, навіть оком не моргнувши. Я намагалася говорити переконливо, щоб у Макса більше не виникало запитань, але на мій превеликий жаль бос був налаштованим поговорити. І як же мені пояснити йому, що такі розмови грозять мені психологічною травмою, а реабілітація найближчим часом не намічається.

-- Леє, ти працюєш на мене вже цілий місяць, а мені достатньо лише кілька годин, щоб зрозуміти з ким саме я маю справу.

Питати у монстра, що він про мене думає я не стала,  хоча насправді дуже хотілося. Мовчки стояла поряд поки Макс доїсть свій сніданок і ми нарешті поїдемо до офісу. 

-- Що за чортівня? -- розлючено запитав Макс,  побачивши на дверцятах ліфта табличку з написом Ліфт не працює, проводяться ремонтні роботи.

-- Вибачте бос,  зовсім забула вас попередити. Нам доведеться спустися сходами, ... ліфт, як бачите не працює, -- тихо промовила я, почувши як Максим Данилович проклинає все на світі. Ой, невже мій великий бос рахуватиме сходинки. 

Я з упевненістю можу сказати, що йому неабияк пощастило, бо він спускатиметься сходами вниз, що набагато легше ніж підійматися вгору.

Нічого не відповівши, бос зі швидкістю комети рушив вниз сходами. Через каблуки та вузьку спідницю, які неабияк сповільнювали мої кроки я добряче відставала від Макса. Нічого не вдієш перед ним я точно не наважуся зняти туфлі й підсунути вгору спідницю. 

-- Чому ти повзеш як черепаха? Невже не бачиш, що ми вже добряче спізнюємося? -- гарчить Макс, тицяючи пальцем на свій годинник. Вирішив на мені відігратися! Невже станеться щось невиправне якщо Максим Троїцький і його секретарка запізняться на якихось десять хвилин?

-- Вибачте, ... але я ...

-- Що ти там белькочеш? Спускайся швидше, -- прикрикнув на мене Макс.

Щоб не злити боса я таки спробувала рухатися швидше, навіть майже наздогнала його, але в наступну секунду щось пішло не так. Якимось дивним  чином я примудрилася спіткнутися на сходині й впавши, колобком покотитися сходам просто  до ніг свого боса.

-- А-а-а-а-а, .... -- кричала я до того часу, поки не побачила перед своїм носом пару до блиску начищених туфель. Як же я примудрилася спіткнутися й порахувати своїми ребрами майже цілу сходову клітку? 

Сумка, яка висіла на моєму плечі зараз валялася на підлозі, а за одне і все те, що в ній було. Телефон, ключі від квартири, блиск для губ та гігієнічні прокладки розлетілися у різні боки. Зробивши доволі різку спробу піднятися я відчула різкий біль у всьому тілі. 

Та попри те, що постраждала сторона тут я, мені було страшно навіть краєм ока глянути на свого боса. За час роботи з ним я вже добре знала, що бос терпіти не може подібних речей.

 Максим Данилович мовчки спостерігав за моїми потугами встати на ноги. Безжальний тиран навіть не думав простягнути мені руку допомоги. 

-- Леє, якщо ти й далі будеш тут відсиджуватися ми втратимо половину робочого дня, -- гаркнув бос, звівши до купи свої густі брови. 

Схоже запитання від мого боса  чи не забилася я, прозвучить для мене в іншому житті. Зціпивши зуби я таки піднялася й спробувала зробити крок, але мою ногу прострелив гострий біль. Він був настільки сильним, що я мимоволі схопилася за коліно.