7

                                           Розділ 7

   -- Скористайся моєю ванною кімнатою, але не торкайся моїх особистих речей. Повір я вмію помічати найменші деталі. Іди та приведи себе в порядок. Маєш жахливий вигляд. Можна подумати, що ти з якоїсь вуличної банди увірвалася до моєї квартири. Поквапся, у тебе рівно сім хвилин, -- командує ця холоднокровна сволота. 

Ах ти ж падлюка така. А це нічого, що в мене обидві руки зайняті твоїми харчами та документами. Вільний тільки рот. Та я маю змусити його мовчати, якщо хочу й далі працювати на тебе.

 Так, спершу мені потрібно пройти до кухні та звільнитися від усього цього. Так і роблю, пройшовши повз Максима Даниловича йду до кухні. Розкладаю їжу у холодильнику й повернувшись до кімнати, кладу документи на стіл і вже збираюся йти до ванної кімнати, як чую ненависний мені голос.

-- Леє, ... сім хвилин, і три з них вже минули, -- цідить негідник кожне слово. Та за таке ставлення до людей тебе вбити мало. Зовсім не дивно, що твої помічниці кидали тебе у свій перший робочий день. Я б теж так зробила, але на жаль не можу. 

-- Так бос, -- вичавлюю з себе кліщами два слова й швидко ховаюся у ванній кімнаті.

У той самий час хочу обізвати цього нелюда всіма нецензурними словами, які лише знаю. Та мабуть, і їх не вистачить, щоб приборкати свою злість. Притулившись чолом до прохолодної плитки, зціплюю зуби й починаю рахувати до десяти. 

Потроху відпускає і я повернувшись до дзеркала майже спокійно починаю чаклувати над своїм обличчям, періодично поглядаючи на годинник. Чомусь моя інтуїція підказує мені, що не варто повертатися до Троїцького через вісім хвилин. 

Вмивши обличчя прохолодною водою, акуратно накладаю мазь. Болить зараза. Хоч би до завтра все минулося, бо навіть не уявляю, як показатися з таким обличчям в офісі.

Поправивши волосся, ще раз дивлюся на годинник. Тридцять секунд залишилося, саме час виходити. Сподіваюся Максим Данилович вже охолов після невдалої угоди. Принаймні я дуже хочу бачити його не розлюченим.

-- Я готова, можемо працювати, -- підходжу до столу за яким вже сидить бос. Він переглядає якісь документи зовсім не помічаючи, що я стою поруч й розмовляю з ним. 

А мені, що робити, поки глухий бос зверне на мене свою увагу? Вирішую, що просто стоятиму, чекаючи чергового наказу. 

Помічаю, що Максим Данилович встиг переодягнутися. Змінив штани та сорочку і вже не виглядає таким грізним. Навпаки навіть трішки милим, але це лише до того часу, поки не відкриє свого рота. 

Йому пасує біла сорочка. Особливо, коли верхніх два ґудзики розстібнуті, а рукави підкочені майже до ліктів.

Про що це я зараз думаю? Геть здуріла чи головою вдарилася? Я, що щойно милувалася цим зарозумілим  негідником? 

-- Леє? Леє? Ти оглухла?

-- Що, перепрошую? -- нарешті озвалася, виринувши зі ступору.

Я настільки захопилася, що не почула, як бос звертався до мене.

-- Договір ''Акрос-кор" де він? -- невдоволено пробурчав Троїцький.

-- А-а-а, так він на столі. Одну хвилинку. 

Спохватившись починаю перебирати листками, шукаючи потрібний. Навіщо він йому знадобився? Угода все одно провалена. 

-- Нарешті, ось він. Утилізувати?

-- Ти, що ідіотка? Дай сюди негайно. Завтра ми його підпишемо, -- гаркнув Вадим, вихопивши договір з моїх рук.

Цікаво в цьому житті у нього був хоч один раз нормальний настрій? А може у нього паралізовані лицеві м'язи, тому й бідолаха не шкіриться ніколи?

 Від цієї думки я не стримую сміху. Затуляю рота рукою, щоб не видати себе, але виходить не дуже. Сміх, який щиро ллється з людини, контролювати неможливо. А мені, між іншим потрібно сміятися, щоб продовжити собі життя, поруч з Максимом, який робить все для того, щоб його вкоротити.

-- Що з тобою, Леє? Я сказав щось таке, що насмішило тебе? А може за ті сім хвилин, що ти  сиділа у моїй ванній кімнаті встигла чогось обкуритися? -- жебонить великий бос, чим ще більше викликає сміху. 

-- Ви запитуєте в мене чи не захоплююся я часом коноплями? -- белькочу серйозно, а насправді, ...  здається ще секунда і я лусну зі сміху. 

-- Ти, що гратися зі мною надумала? -- піднявши свою дупу, великий бос обіперся на стіл, розвівши руки в сторони. 

-- Ні, що ви таке кажете. Як можна? Гмм, ... прошу вибачити мені. 

Намагаюся взяти під контроль свої емоції, бо людина, яка стоїть навпроти не знає, що таке почуття гумору. Та одного його погляду в мій бік вистачає, щоб я взяла себе в руки й зосередилася на роботі. 

Довгих три години ми аналізували договори, що вже були підписаними. Зануда змусив мене перепровірити їх по два рази. Навіщо, якщо вони вже сотню разів перевірялися? Та все одно мені було наказано перевірити все до найменших деталей. Відсотки, прибутки, акції, їх приріст та падіння. Ще трохи і я провалюся в фінансовий екстаз.

Та найбільше мене хвилював сьогоднішній договір. Цікаво, як саме Максим Данилович збирається змусити Макара поставити свій підпис на документі? 

Нарешті бос глянув на годинник. Невже зрозумів, що мені  час додому? Робочий день вже давно закінчився, а мені ще їхати через пів міста. Подумки я вже почала збиратися, як раптом почула новий наказ:

-- Леє, я зголоднів. Розігрій мені вечерю, -- каже так ніби я йому мама, дружина та служниця. 

Від почутих слів я мало не заверещала на цілу кімнату. Зціпила зуби й закотила очі до стелі. Я цілий день ходжу за ним тінню на довбаних каблуках і зараз, коли ноги налилися свинцем я готова їхати додому хоч босою, а він вирішив продовжити мої тортури. 

 Невже цей індик самостійно не може розігріти собі готову їжу? Господи, Максим Троїцький, який же ти нестерпний, цинічний та схиблений егоїст.

-- Як накажете, Максиме Даниловичу. Десять хвилин і ваша вечеря буде готовою, -- тихо промовляю я, а насправді хочеться крикнути, що я йому не нянька.

 Щоб повечеряти цьому ідіотові потрібно лише розігріти готову їжу, але навіть така проста річ лягла на мої плечі.