7

Христина

Це була важка ніч. Я провела її сидячи, причому сиділа не на нарах, як старші й Кіра з дитиною, а на голій підлозі — спершись спиною на бетонну стіну. Мабуть, моя найгірша ніч за все життя. 

Було неможливо спати, хоч дуже хотілося. Було галасно і твердо, віяв протяг, усе тіло затерпало. Я відчувала себе бездомним собакою, який тулився до таких же покинутих дворняг. Через якийсь час я навіть перестала плакати, сльози просто скінчилися, а сама я змирилася з долею. Настало смирення — саме цьому вчить Біблія. Якщо чомусь судилося, то так тому і бути.

Але вранці мене покликали... 

— Христина Євтушенко! — горланив молодий сержант. — Є тут така? Христина Євтушен... 

— Це я, — стрепенулося тіло від почутого.

Насилу піднявшись, я прилипла до ґрат.

— Приготуватись на вихід. 

Мені у камері всі заздрили. Люди зрозуміли, що за мною прийшли — хтось вніс заставу чи щось таке. Словом, мене забирали, хоч це й було схоже на казку. Після такої жахливої ​​ночі, після знущань капітана. Я знову могла вийти на волю.

Ось тільки радість була недовгою: коли мене випустили з камери, то все, що я отримала — це телефон. 

— Що? — запитала я.

— Тобі телефонують.

Я приклала слухавку до вуха і почула Богдана.

— Алло... Христино?

— Богдане!

— Христино.

— Богдане! Це ти! Богдане!

Я була у нестямі від щастя чути цей голос. Він знайшов мене, він мене не покинув. Я так і знала, я так і знала — Богдан знайшов мене і незабаром витягне звідси.

— Христино, як ти? Де ти зараз? З тобою все гаразд?

— Богдане, благаю, забери мене звідси! Прошу тебе, благаю! Вони знущалися з мене, мене тут... — знову плакала я, — мене тут дуже кривдять... Я хочу додому. Хочу до тебе. Прийди та забери мене, прошу.

На тому кінці дроту була затримка. Богдан уривчасто дихав у трубку, але не тому, що не хотів допомогти, а тому, що просто не міг.

— Слухай, кохана... У мене є знайомий адвокат...

— Забери мене звідси! — крикнула я істерично.

Доба без сну та спокою, доба без їжі, постійно на нервах як на голках. Я перетворилась на істеричку, я повільно божеволіла. І чекати вже не могла.

— Добре-добре, тільки заспокойся. Добре?

— Ні, не добре!

— Не панікуй, я все вирішу. Тебе витягнуть, обіцяю.

— Коли?! Коли він це зробить, твій адвокат? Коли?

— Я йому вже все розповів, і він пообіцяв, що... — сказав Богдан, а потім раптом затнувся.

— Що пообіцяв? Що він пообіцяв?

— Він обіцяв, що це триватиме не більше тижня.

— Тижня? — повторила я, і сльози стали монолітною грудкою в горлі. 

Як? Як таке може бути, що навіть з допомогою юриста мені доведеться провести у в'язниці щонайменше тиждень?

— Христино? Алло... Христино... 

— Так, Богдане. Я досі тут.

Сержант показував на годинника, мені час було йти. Нас етапували — збиралися відвезти до СІЗО. І дзвінок Богдана був моїм останнім шансом. Але, мабуть, даремно я так раділа — мені не втекти. Якщо допомога і буде, вона буде запізнілою.

— Кохана, просто наберися терпіння й почекай буквально пару днів. Ми підготуємо клопотання, і суд розгляне варіант застави. І тоді ти повернешся додому, ми знову будемо разом. Чуєш мене? — спитав Богдан із надією в голосі. — Ти ж чуєш мене, так?

— Так, я тебе чую, — відповіла я хрипко. Від мене вислизав останній промінець надії, його прощання — як вирок.

— Я тебе кохаю, люба. Чуєш? Я тебе люблю.

— І я тебе... 

Сержант забрав телефона і клацнув браслетами, я знову була в кайданках і йшла до інших. Нас вантажили до автобуса із ґратами на вікнах. Назвати це свободою язик не повертався — просто нова камера, хай і на колесах. За кермом — сержант, уздовж сидінь ходив капітан. Він був дуже злий і дратівливий. Але не просто тому, що ніч видалася безсонною. Він відчував опіки, і це його робило просто шаленим.

Втім, постраждала і я.

— Що з тобою? — зауважила Кіра, коли ми опинилися по сусідству. — У тебе губа розбита? На щоці садна... — повернула вона мою голову, щоб краще роздивитись сліди недавньої бесіди. — Він що, бив тебе?

Катеринка плакала — вона дуже втомилася, їй було спекотно. З їжі — тільки грудне молоко, а в матері зневоднення. Для дитини це просто пекло. Мені було її дуже шкода, але допомогти не могла. Що я можу зробити для неї — для цієї бідолашної крихітки?

— Так-так...— підійшов до нас капітан. — Бачу, мавпа розпускає свої лапи?

За цих слів він ударив Кіру по руці кийком.

— Тварина... — шипіла вона.

Але капітан тільки цього й чекав.

— Що, може, мені кайданки тобі вдягнути, як іншим? Як ти триматимеш свою малу на руках, коли вони будуть у тебе за спиною, га? Ха-ха-ха... — Ми їхали містом, а капітан лише розминався в красномовстві. — Коли ти вийдеш із цього автобуса, то твою Катюшу заберуть нормальні люди. Я вже про все домовився. Чекатиме машина, тож до ізолятора ти підеш з порожніми руками. Без усього зайвого, так би мовити, — вискалив він зуби й витер слину, що потекла від азарту.

— Ти горітимеш за це у пеклі, мерзото, — карбувала Кіра, хоч і розуміла — це просто слова. Перешкодити їм вона не зможе, усе вже вирішено наперед. І це було сумно, до найгіркіших сліз.

Автобус повернув праворуч, нас злегка струснуло лежачим поліцейським. А капітан присів біля мене і почав гладити мою червону щоку.

— Дуже болить? Христині бобо? — Я не дивилася на нього — просто тупила погляд у чорну підлогу. Без краплі емоцій — тільки ненависть і ще щось. Було схоже на бажання вбити. Такого зі мною ще не було. — Адже сама винна. Могла вже сидіти у мамки під крилом — їсти печиво, пити тепле какао. Тобі не казали слухати старших, га?

— Господь тебе покарає... — шепнула я тихо.

А він тільки посміхнувся.

— Коли приїдеш, тобі дадуть одиночну камеру. Я про це перетер уже. Щоб нам з тобою ніхто не заважав... Коли я до тебе прийду сьогодні вночі. А я ж прийду. Я затримаюсь у них на день-два і буду відвідувати тебе. По кілька разів на добу. Щоб ти навчилась поводитися з чоловіком.