6

Христина

На вулиці чекала машина. Ми всі сіли й вирушили до порту. Дорогою Вероніка все дзижчала про те, яку роботу вона виконує з Грінпісом — скільки полярних ведмедів може врятувати навіть одна невелика акція. А якщо робити це регулярно, то планета перестане вимирати такими шаленими темпами. Але якщо чесно, то я все це пропустила повз вуха. Я думала про що завгодно, тільки не про білих ведмедів.

Я думала про батька, про Шерхана, про свій зіпсований день народження. Думала про те, яка я була наївна, коли ходила на курси водіння та свято вірила, що тато подарує мені машину на повноліття. Я так старанно вчила правила, працювала на тренажері, не припустилася жодної помилки на іспиті. А врешті… їду тепер у прокуреному таксі. Зі своїм хлопцем, у якого немає машини. І зі своєю подругою, яка теж не має своєї машини. 

Втім, якщо розібратися, то в моєму оточенні була лише одна людина на колесах — це мій батько. У кого-кого, а в нього була хороша тачка. І мене це буквально вивертало навиворіт. 

— Приїхали, — сказала Вероніка і витягла мене за руку.

— Ого... — здивувалася я.

На місці було дуже... просто дуже багато людей із кислотно-жовтими браслетами на зап'ястях. Вони реготали, щось скандували, співали і просто ходили площею з транспарантами.

— Уже всі зібралися. Ходімо, я тебе познайомлю.

— А може, не треба?

Проте який там "не треба"? Подруга мене повела до самої гущі активістів. Вони так само шуміли і кричали, так само метушилися і бахкали один одного по плечах, як і ті вуличні гонщики, від яких я втекла кілька годин тому. Тільки тут машинами не марили — тут панувала своя особлива атмосфера. Люди були одержимі добуванням нафти, парниковим ефектом, вимиранням дельфінів та іншої морської фауни. Адже у нас велике портове місто, і питання моря, всього, що з ним пов'язано, були головним порядком денним. І зараз, і сотню років тому, і так завжди буде.

Там, де є дія, буде і протидія. І ця протидія готувалася ось-ось наступити на ворога.

— Христю, ось, візьми, — простягла мені Вероніка щось біле. 

Чи то таблетку, чи жуйку. 

— Що це?  

— Нічого незаконного, — відповіла вона і зробила селфі на тлі натовпу: — Ми сила! 

Але я не поспішала куштувати свою пігулку.

— І все-таки... Що це таке?

— Це енергетик. Просто "живчик". 

— "Живчик"? — примружилася я з підозрою. — Так і називається?

— Послухай, подруго, це просто вітамінка. На зразок аскорбінової кислоти. Її навіть дітям дають, як я знаю. Тож клади під язика і розслабся. Ніч буде довга... Весела... 

Вона пожвавішала більше, ніж раніше, і пішла танцювати під музику з колонок. Ось-ось мали дати відмашку на штурм корабля. А я дивилася на "живчика" і не могла наважитися. Пробувати чи ні?

Я озирнулася і побачила панка. Хлопець з рюкзаком і в чорному худі. Волосся стирчком — суцільно яскраво-зелене, пірсинги у вухах і татушка на шиї. Мені тоді подумалося, що йому моя пігулка буде до смаку.

— Вибачте, ви б не хотіли... — замовкла я, коли панк обернувся, і це виявилася дівчина. А замість рюкзака — переноска. З немовлям. 

— Що? — спитала вона, побачивши мою реакцію. — Чогось хотіла?

— Е... Я думала запропонувати вам "живчика". Бажаєте?

— Та ні, дякую, — усміхнулася неформалка. — Мені таке не можна. Я грудьми годую.

— О, — зрозуміла я.

— Мене звуть Кіра. А це — Катруся. "Привіт, гарна тітонька", — махала мама дитячою ручкою, ніби це говорила сама дівчинка.

— Хах... Така прикольна. А вам не страшно тут із дитиною? Раптом її хтось образить?

— А хто її образить? Нехай лишень спробують. Я сама кого хочеш можу образити, — насупила брови Кіра, але потім засміялася. — Та жартую. Нікого я не ображаю. Просто Грінпіс — моє життя, я в ньому значусь іще зі школи. Катаю по світу, допомагаю людям, рятую звірят, природу. Ось і тут, у вашому місті, потрібна допомога. Адже ми просто постоїмо тут з Катрусею і ручками помахаємо. Так, мала? — цмокнула вона доньку у щічку. — Ми не агресивні, нас ніхто не чіпатиме. Ми закону не порушуєм і просто постоїмо, підтримаємо людей зеленим прапорцем.

Кіра дала Катеринці прапорця, і та заходилась махати ним як іграшкою.

— Хе-хе-хе... — розчулилась я. — У вас чудова дитина. А самі ви — відважна мати. Я вас поважаю. Правда... Такі, як ви, гідні поваги. Бажаю вам щастя, Кіро. І вам, і вашій донечці. Бувай-но, Катрусю, — помахала я долонею. 

І Катя помахала мені у відповідь. З такою гарною променистою усмішкою дитини... Що мені стало соромно тримати у руці цю пігулку — цей сумнівний "живчик". Якщо Кіра каже, що їй не можна, то і я не буду.

Кивнула сама собі і поклала її до кишені. І там знову натрапила на сережку.

— Блін, дівчата... — засмутилась Вероніка. — Я подивилася фотки — у мене сережка зникла. Тільки купила днями і вже профукала. Десь тут загубила, мабуть. Хлопці, ви ніхто не бачили сережку під ногами? Розійдіться, будь ласка, я хочу знайти сережку!

— Бодай не це шукаєш? — простягла я їй те, що знайшла у Богдана у вітальні. 

Така маленька акуратна сережка з прозорим камінчиком на зразок діаманта. Під кучерявим волоссям навіть не помітно. Але бажання запитати і запропонувати раптом назріло саме собою. Невже це її сережка?

— О, подруго... — розпливлася вона в усмішці, — ти знайшла мою сережку. 

— Судячи з усього, так, — сказала я і хмикнула з іронією. 

Питання вирішилось саме собою.

— А де вона була? — уже чіпляла собі сережку Вероніка. — Ти її з землі підібрала? Блін, треба було витерти. Часом нема антисептика?

— У Богдана вдома.

— Що? — почала в'янути її посмішка просто на очах. — Д... де?

— Я знайшла твою сережку на килимі. Котрий лежить у вітальні в Богдана. У будинку мого хлопця, якщо ти забула... А ще, я тобі нагадаю, ти мені присягалася, що ніколи там не бувала... То що ж це, як називається? Фантастика? Чи звичайна брехня?