5

Христина

Все раптом закрутилось і закружляло. Звідки не візьмись під'їхала поліція.

— УСІ ПРИТИСЛИСЬ ДО СТІНИ! — гримнув гучномовець. — АНІ РУШ! Я СКАЗАВ, СТОЯТИ!

Але це було як свисток для низького старту. Усі раптом зірвалися з місця і почали стрибати в машини. Мотори ревли, двері ляскали, сирена завивала, а я стояла й намагалася зрозуміти, що мені робити. Шукати Шерхана чи бігти? Шукати Шерхана чи бігти? Шукати Шерхана чи... бігти... 

Бігти! 

ТІКАЙ, ХРИСТИНО! Біжи щодуху і не озирайся!

Я відірвалась від Базара і побігла навпростець — просто через натовп людей, які борсались, які боялися бути спійманими. 

— ДОПОМОЖІТЬ! — кричала я, та все ніяк не могла продертися. — Я ТУТ! РЯТУЙТЕ!

Спершу мені хотілося дістатися поліції і здатися, але хвиля втікачів мене так щільно обхопила, що навіть не було вибору. Ти або пливеш по цій течії, або падаєш під ноги в цій метушні, у цій тисняві.

І я зважилася на втечу. Просто летіла вперед за іншими, дихала швидко і поверхово, розмінювала метр за метром, боячись знову зіткнутися з ним — зі своїм викладачем. Адже він досі був там, був у цьому натовпі, був десь поруч. І він хотів мене спіймати, щоб тримати під замком. Але це неможливо. Ми з ним із різних всесвітів, дві абсолютно різні людини, і я краще піду в монастир, ніж зв'яжу своє життя з таким мерзотником.

— Гей! — кричала я, вискочивши на перехрестя. — Агов!

Я кинулась на фари, то був автобус. Водій дав по гальмах і навіть висунувся з вікна, щоб укрити мене добірним матом. Але я його не звинувачувала, він був моїм божественним порятунком.

— Ти чого, осліпла, курко?! 

— Вибачте... — забігла я в салон і озирнулась на двері. 

Вони зі скрипом зачинилися, залишивши Хана позаду. Залишивши весь той жах зовні. Зануривши мене в звичне тепло злиднів, затишок потертої маршрутки з бабусями, що кашляють. 

Розрахувавшись за квиток, я сіла позаду. Забилася в самий кут і дивилася у вікно всю дорогу. Навіть не спитала, куди їду. Адже мені було байдуже. Головне — подалі від нього, подалі від того, що змінювало моє життя, що зазіхало на мої звички, мої погляди, мої мрії та очікування від життя. Я бігла від Шерхана, боялася його. Хоч і розуміла, що він крутий, але... 

Правда в тому, що я не така. Я його не варта. Для нього я була просто іграшкою — натурально попелюшкою, як сказала Марго. І вони знову будуть разом, вона до нього все одно повернеться. Бути інакше не може, а я в цій грі розмінна монета, звичайний пішак. Я в цьому була певна.

Але якщо це так, і я його так ненавиджу, то чому ж я плачу? 

Це просто повна лажа. Реальна маячня.

Вийшовши на знайомій зупинці, я пішла до Богдана. Він був моїм головним захисником та ключем до порятунку. Під його крилом я могла почуватися спокійно, у безпеці. Він мене любив, причому любив по-справжньому. І наші почуття були щирі, це не просто експеримент чи розвага, як у Шерхана. Ми були ідеальною парою — я не могла це зруйнувати, особливо тепер. Коли батько мене фактично продав, зрікшись дочки.

— Христино? — здивувався Богдан, коли побачив мене на порозі. — Боже, Христино... 

Він міцно обійняв мене і цмокнув у щоку.

— Богдане... 

— Що сталося? Де ти була? Чому я тобі весь день дзвоню, а ти вперто не брала слухавку?

— Слухай, я... — намагалася я сказати як є. — Мій батько мене просто... 

Але щойно я відкривала рота, щось у горлі мене душило. І це були сльози — сльози жалості до себе. Кололи голки несправедливості. Я просто заплакала.

— О, кохана... — притис мене до себе Богдан і посадив на диван. — Сьогодні ж твій день народження. Ми збиралися зустрітися та провести його разом. Тільки ти і я. Як же так вийшло, що ти ігноруєш свого хлопця?

Богдан був добрий. Так, він не такий брутальний і жорсткий, як Хан. Але такого я й хотіла. Просто доброго, поступливого, чесного. Врівноваженого нормального хлопця, з яким не соромно створити сім'ю. І хоча ми відкрито про це не говорили, та я була майже певна, що після весілля мій наречений запропонує стати мені матір'ю.

Не сказати, що я була морально готова до цього… І хіба можна до такого підготуватися взагалі? Але поряд із Богданом я відчувала себе у своїй тарілці. Просто сиділа, обійнявшись зі спокійним, передбачуваним чоловіком у білій сорочці, чорних штанях. Пахне одеколоном і м'ятною жуйкою.

— Ти кудись збирався?

— Я? Ні,— відмахнувся Богдан. — Просто чекав на тебе, адже ми мали зустрітися сьогодні. 

— Та я знаю. Але все так... Знаєш, усе так різко змінилося. І я навіть не розумію, як тобі все розповісти. Та й чи варто? Ти мене просто не зрозумієш. І навіть не повіриш. Все це... — уп'ялась я руками у волосся від напруження, — все це якесь суцільне жахіття. І навмисне не придумаєш.

— Хочеш чаю? 

— Так, давай... Не відмовлюся. 

— Ти, головне, не нервуйся, — усміхнувся Богдан. — Зараз ти вип'єш чаю і все мені розкажеш. І я обіцяю всьому повірити. Якою б фантастичною не була твоя відмазка.

— Добре... — кивала я і сміялася крізь залишки сліз. — Добре. Зрозуміла. Чекаю на чай.

Богдан жив у приватному будинку. Невеликому, але зручному. Тут було чисто, охайно. Вхідні двері дивилися в садок із клумбами та кущами. Тож вулицю було майже не чути. На стінах висіли дитячі фото, клацав годинник з масивним маятником, у вітальні йшов футбол по телевізору. Я зняла босоніжки і вирішила пройтися — походити босоніж по м'якому килиму, який чистився мінімум раз на тиждень. З гребінцями та щітками. Мати Богдана сама особисто приїжджала, щоб перевірити, як він чистить її сімейний килим. Це було кумедно. Але я любила його маму, вона була не така сувора, як моя. Хоч і вийшла заміж за справжнього священника.

— Ай... — сіпнулася я, намацавши щось стопою. Я чимсь уколола ногу. — Що?

То була сережка. І оскільки мої висіли на місці, а сам Богдан їх не носив, то я запитала: чия ж вона і як тут опинилася?