4

Шерхан

Поява Марго не обіцяла нічого доброго. Вона була моєю Ахіллесовою п'ятою, моїм прокляттям і вічною скалкою, яку я ніяк не міг дістати з серця. Вона мала наді мною якусь владу, інакше б я не прощав їй усе те, що вона робила з моїм життям. Так, я сам далеко не подарунок, але її важко було назвати зразковою половинкою. Швидше, ми були як дві кобри, які хапали один одного за шию і намагалися отруїти партнера отрутою. Ця отрута не вбивала, адже ми обидва — хижі змії. 

Ось тільки отрута вбивала наш зв'язок, він був усе тоншим і тоншим з кожним роком, поки зрештою не розірвався. І виною тому був аж ніяк не я. А її брехня. Марго зрадила мене, і виправдань цьому немає.

— Так-так-так... — ходила вона довкола Христини. Вивчала її поглядом, наче сканером. Упевнений, ця зустріч стала для неї сюрпризом, моя колишня не думала, що я зайду так далеко і зроблю те, що обіцяв. — І це твоє нове дівча?

Марго глянула на мене і показушно пирхнула. Христина не була схожа на неї. Я не бачив у ній ні амбіцій, ні бажання блищати, ні впевненості, що вона королева будь-якого балу. І це мене привабило. 

Я не хотів міняти машину на дівчисько. Я хотів обміняти своє колишнє життя на нове. Марго на Христину. Позбутися прокляття і впустити в себе щось чисте, наївне, а не витрачати свої роки на зради та їхнє прощення. 

— Так, це моє дівча, — відповів я, схрестивши руки на грудях. — А що? Тобі є до цього діло? Моє життя — моє дівча. Тебе це вже не стосується.

— Іще чого... — посміхнулась вона злісно. — Звичайно ж, стосується. Я твоя дівчина, Хане. Чи ти забув?

— Боюся, Марго, ти трохи поплутала. Може, ти і дівчина, але не моя. Я на тебе не претендую. 

— Хм... — відвернулась вона і почала свердлити Христину поглядом. Брати її за кінчики волосся, гидливо мацати кофту і показувати своїм виглядом, що вона розчарована. — І це вона? Моя заміна? Ти це серйозно? 

— Давай без цього цирку. Це мій вибір, і тобі доведеться його прийняти. 

— Як тебе звуть, бідолаха? Сподіваюся, не Попелюшка? Аж надто ти схожа на жебрачку... Сирота з інтернату, чи що?

— Я Христина, — відповіла моя дівчинка. Мені хотілося перервати цей безглуздий діалог, але Христя показала зубки. — І якщо я попелюшка, то ти повія.

— У-у-у-у-у... — улюлюкав натовп. Всі тепер чекали на відповідь. 

І я вирішив теж почекати, хотілось подивитися на цю перепалку хоч пару хвилин. Причому я дивився не на Марго, а на її беззахисну жертву.

— Ти чого бикуєш, га? — напружилась Марго і картинно поплескала в долоні. — Браво-браво... Далеко підеш, моя дівчинко. До речі, а скільки тобі років? Ти вже перейшла до восьмого класу?

— Ха-ха-ха... — сміялися люди навколо.

Але на моєму обличчі усмішки не було. Я дивився на неї і чекав на відповідь. Невже вона з'їсть цей випад?

— Ну, вибач, я не така стара, як ти. Тепер мені ясно, чому Хан віддав перевагу мені — він шукав когось молодшого, от і все.

— О-о-о-о... — колихало юрбу.

І я мимоволі посміхнувся. Це було сильно. 

Хоч Марго і не була старою, та її цей постріл вразив на всі сто. Вона відчувала, як життя минає, а серйозних стосунків немає. Власне тому ми й розійшлися. На відміну від неї, я хотів серйозності. Хотів уже сім'ю.

— Ну, добре-добре... — кивала Марго, і я помітив, як налилися жаром її щоки. — Чому так одягнена? Хан тебе що, у церковному хорі знайшов? Пф ... — усміхнулася вона, проте відповідь її збила з пантелику. 

— Так, — відповіла Христина. — Справді, так і є. Я ходжу до церковного хору. Хочеш, можу заспівати?

Не дочекавшись відповіді, вона вдихнула повітря і на очах у приголомшеного натовпу стала співати. Христина реально заспівала.

То був гарний тонкий голосок — такий мелодійний і м'який, він струмував немов річка. У міру швидка, у міру повна, вона несла спокій та гармонію. І все ж таки це було дивно, такого я ще не чув у своєму житті.

Коли вона замовкла, то довкола всі теж мовчали. Чи то чекали продовження, чи намагалися зрозуміти, що це було. А найбільше постраждала Марго — вона не могла повірити, що це все правда.

— Ти... — давила вона в мене вказівним пальцем, — ти що, знущаєшся? Ти це спеціально влаштував? 

— Христина зі мною. Подобається тобі це чи ні. Питання закрите.

— Боже... — не вірила вона. — Хане, та це й справді якась черниця. Ця Христина — вона сіра миша, вона... Дідько, у нас тут що, гарних дівок немає у місті? 

— В тебе є кращі пропозиції?

І Марго пішла кричати:

— Та їх он на окружній повно! Стоять і чекають на тебе в будь-який час! 

— Туди я вже їздив, — зітхнув я і знизав плечима. 

— І як?

— Минулого разу знайшов тебе.

Натовп заіржав як чумний. І хоч я не намагався робити показуху, але вся ця тяганина з типово бабськими штуками — вона мене дістала. Мені не було шкода ані Марго, ані себе. Переживав я лиш за Христину. Не хотілося бачити її сльози. 

Марго схопила мене за руку і потягла убік. Вона тягла мене за ріг і нервово шипіла:

— Ти вже перейшов усі межі, Хане. Робиш із мене посміховисько?

— Чого ти хочеш?

— Я хочу, щоби ти повернувся! — випалила вона і засмутилася, що так здешевила. — Тобто... Я хочу сказати, що я хочу повернутися до тебе. Хочу, щоб... щоб усе було як і раніше. Га? — Марго взяла мене за обличчя. Вона намагалася посміхатися і запевнити мене, що все гаразд, що це просто гра. 

Але те, що я зробив — це не гра. Це просто крик душі та розпачу.

— Ні, кралю, — зняв я її руки зі щік. — Вибач, але це неможливо. Ти сама чудово знаєш. Я не можу вдати, ніби нічого не сталося. Крапка.

— Ні, не крапка! 

— Годі істерити.

Але вона продовжувала.

— Ти невдячна свиня! — кричала Марго, розмазуючи туш долонею. — Ти не вартий мене! Ти... ти просто бездушна мерзота!

— Від мерзоти чую... — кинув я тихо і пішов до Христини. У цій розмові більше не було сенсу, ми просто перейшли на сварку.