3

Христина

Я потрапила до рук демона. Мені мати не раз про них говорила. Розповідала, що в таких людях як Шерхан селиться нечиста сила. Вони стають на хиткий шлях, і тоді до них приходить сила — руйнівна, страшна сила. Вона була в його погляді, була в його натільних знаках, була в його жилистих руках і дивних обручках, перстнях. Нічого доброго усі ці речі не несли. 

Мій викрадач був буквально списаний диявольським тавром, біля нього я відчувала дискомфорт, якесь дивне напруження. Наче електричний струм пробігав між нами і запускав мурашок. Вони бігли по спині щоразу, як Шерхан дивився на мене і говорив, що тепер я його власність. Що тепер я не повернуся назад і належу йому.

— Ти повинна зрозуміти одну важливу річ, мала, — говорив він розмірено й виразно. — Додому ти вже не повернешся. Можеш забути про свого батька. І про маму. Твої батьки не матимуть претензій до мене, а сама ти ні на крок тепер не відійдеш від мене, зрозуміло? 

— Я не належу тобі.

— Належиш, — повернувся він до мене, прибравши очі від дороги.

Ми їхали його машиною. Повільно котили вечірнім містом — серед неонових вогнів і шуму шалених тусовок. Нам мигали фарами майже всі, хто їхав назустріч. Шерхана тут знали та поважали, це був район неподалік центру. З хорошими широкими дорогами, безліччю барів та нічних клубів. Тут тусила золота молодь, отже, я в цьому районі майже не бувала. Навіть не пам'ятаю, коли я востаннє вибиралася з дому в такий пізній час.

Найчастіше о дев'ятій вечора я перевіряла домашку сестри, приймала ванну, розмірковуючи про Богдана — улюбленця моєї мами. Вона була впевнена, що це єдиний хлопець, гідний її дочки. Навіть не знаю, що саме їй подобалось у Богдані. Але підозрюю, що це був його батько — настоятель церкви. І за сімейним звичаєм Богдан теж має стати священиком. Закінчити семінарію та заснувати свій храм. Великий та світлий. А як відповідальну матінку взяти мене.

— Чим ти займаєшся? — спитала я Шерхана. — Коли не бандит, то хто ти?

— Поки що я просто людина, яка зняла з тебе скотч, хоча могла цього не робити. Тож, будь ласка, не став мені зайвих питань. Все, що тобі треба знати, так це те, що зі мною не жартують. Навіть не думай від мене тікати, Христино.

— А то що?

— А то я знайду тебе. Обов'язково знайду. А потім покараю. Не тікай ​​від мене, гаразд?

Він поплескав мене по коліну, і я насилу подолала цей напад — суміш паніки і огиди. Гримучий дует жаху та агресії. Богдан собі не дозволяв такого, ми тільки цілувалися, та під спідницю він до мене не ліз. Ми поклялися один одному у вірності. Ні я, ні він не мали права торкатися інших. Будь це щось швидкоплинне або серйозний інтерес. Я була незаймана і берегла себе для чоловіка, нехай і майбутнього. Ну а Богдан — він терпляче чекав і був певен, що я не підведу. Що ми увійдемо з ним у сімейне життя як дві половинки цілого. 

Звичайно, я вірила йому, сумніватися в цьому чоловікові не було причин. І думаю, я любила Богдана, це кохання я могла подарувати лише йому — своєму єдиному обранцю. Але не Шерхану. Цьому владному мерзотнику... 

— Ти вуличний гонщик? — здогадалась я і запитала прямо.

— Чому ти так вирішила? 

— Твоя машина... Вона не у стандартній комплектації. Вузьке гоночне кермо, покрите чіпкою на дотик алькантарою. Глибокі крісла-ковші, як на ралійних машинах. Рокіт шести циліндрів під капотом.

— Тут їх вісім, — виправив мене Шерхан.

Але я цього й чекала.

— Саме так. Адже на третьому "Авалоні" із заводу йшли лише "шістки". Бензинові... ве-подібні... шістки, — говорила я повільно, щоб бачити його реакцію. — Об'ємом три з половиною літри. А в тебе тут більше.

Ми зупинилися. Шерхан уважно дивився мені у вічі. 

— Ти шариш у тачках?  

— Небагато.

— Ходиш у церкву і захоплюєшся моторами? — важко було прийняти цю правду. — Хто ти, дівчино? Ти що, міраж? 

Шерхан доторкнувся до щоки і прибрав прядку за вухо. Тієї миті він був здивований, його очі перестали лякати демонічністю. Навіть не знаю... Чи мені просто здалося. Чи я стала звикати до його отрути, і він поглинав мене шматочок за шматочком.

— Хане! — крикнув хтось за вікном і постукав у скло. — Здорово, мен!

Навколо нас зібрався натовп, ми приїхали у дивне місце. Щось на зразок парковки, величезного паркінгу на десятки машин, які сяяли кольоровим підсвічуванням, трусили шибки басом з колонок. Хтось газував. Хтось нарізав кола на мотоциклі та палив гуму, малюючи димні пончики на асфальті. Навколо було галасливо і людно, просто дуже людно. І всі ці нероби знали Шерхана.

— Привіт, Хане! — потис йому руку незнайомець.

А після нього дав краба ще один:

— Хане, здорово!

Вони з ним ручкалися, обіймали його та ляскали по спині. Це було схоже на одну велику родину — дуже дружну й гучну. Я йшла за Шерханом живим коридором і ловила на собі погляди. Цікаві очі хлопців і дівчат, найрізноманітніших вікових груп і типажів. Але всім було цікаво розглянути мене — нову пасію Хана, як вони його називали. І від цього почуття був напад клаустрофобії.

— Хане? — підійшов до нас той хлопець, якого я бачила вдень. Високий рудий вікінг з бородою та колосом на голові. При виголених скронях.

Вони зімкнули кулаки на знак вітання, і Шерхан сказав:

— Це мій друг Базар.

— Базар? — перепитала я. — Тебе так і звати?

— Тибетське ім'я, — відповів хлопець. — Це означає "алмаз" або типу того. 

— Хм... Дивно. Ніколи б не подумала.

Базар був великим та грізним. Але це лише на перший погляд. На відміну від друга, він не лякав мене чорним поглядом. Його очі були теплими, сірими, мов м'який светр. Можливо, це товста борода справила таке враження, але мені чомусь здавалося, що Базару можна довіряти. Біля нього було якось спокійніше, ніж біля Шерхана. І я залишилася стояти, поки король стріт-рейсингу тинявся в натовпі і приймав поклони від фанатів.