Христина
Ми їхали з батьком у машині. Трусилися в старенькій шкапі, якій було більше років, ніж мені самій. Але тіснота і задуха мене не турбували — то був особливий день, день мого народження. І так уже склалося, що іменини були не тільки в мене. Днюха з татом у нас була спільною.
— Як файно все ж таки, — говорив батько, повертаючи кермо. — Смішно, що ми з тобою народилися в один день.
— Ага, зручно, — дивилась я мрійливо у вікно.
Я пам'ятала, що обіцяв мені тато — на повноліття він обіцяв мені класний подарунок. І підсвідомо я знала, що це. Він купить мені тачку. Я це знала, була у цьому певна. Адже він не раз мені про це говорив, прозоро натякав. "Як буде тобі вісімнадцять, батько посадить тебе за кермо. Сучасній жінці потрібні колеса", — посміхався він, пригладжуючи вуса. А я мріяла про той день, коли встромлю ключа в замок запалювання й заведу свій перший двигун.
— Звернемо сюди, дочко...
Батько виїхав на проспекта й почав повільно їхати повз кілька салонів із новими машинами. Деякі бренди були дорогими, деякі ні. Але кожна з цих машинок на вітрині виглядала просто дивом у дівочих очах. Моє серце калатало, я не могла навіть повірити, що це правда.
Батько вирішив придбати мені новий автомобіль!
— Тату... — душила я в собі посмішку, щоб не виглядати по-дитячому. — Скажи мені, тату...
— Що? — заспівав він і спробував ввімкнути четверту, та передача все ніяк не втикалася. — От чортяка...
— Не кажи так ніколи.
— Та годі тобі. Бог нас не чує. Блискавкою не вдарить.
— Бог нас, може, і пробачить, а от Сатана — він...
— Що, Христинко? Що там Сатана?
— Він постійно шукає у людях слабкості і тисне на них, щоб ми грішили.
Моя мати була глибоко віруючою людиною. І так само виховала мене. Я знала напам'ять біблійні тексти, ходила до церкви щонайменше раз на тиждень і молилася. Я щиро молилася за те, щоб батько та мама були знову разом. Але чим довше батьки жили нарізно, тим більше я розуміла, наскільки вони різні.
— Про що ти хотіла мене спитати? — Батько втис сильніше важіль, і він зі скреготом увійшов туди, куди й належить.
Нас трохи струснуло, а за вікном так само пролітали вивіски автосалонів.
— Скажи мені, ти вирішив купити авто?
— О... — хитав він головою. — Як же важко щось приховати від тебе, Христинко. Так і є.
І я одразу ж забула про все — стала міцно стискати кулаки та молотити ними повітря.
— Так! Я так і знала! Так! Ти вирішив купити хорошу машину до дня народження?
— А то...
— Тату, ти найкращий у світі!
Я повисла на батькові і цмокнула його колючу щоку.
— Та й справді найкращий у світі.
— Кращий-кращий, — хвалила я тата і все думала, яку ж марку він обрав. — А можна, я спитаю дещо?
— Звичайно.
— Машина буде новою?
— Новою? — перепитав батько і повернув праворуч, віддаляючись від моєї мрії. Ми повертали до виїзду із міста, а заповітні емблеми на фасадах залишалися десь позаду. — Новий транспорт із салону придбає тільки ідіот. Навіть школота знає, що за половину грошей, які просять у салоні, можна взяти шикарну трирічку з Японії. Прагматичні люди роблять саме так... Авжеж... — жестикулював батько, — озирнись навкруги, усі так чинять. Тільки ми як білі ворони.
— Зрозуміло, — опустила я очі й уявила ще одне відро з гайками. Звичайно, це краще ніж нічого, але на мрію вже не тягне.
Втім, мій батько не поспішав здаватись і став нахвалювати заморські машини.
— Так, праве кермо. Ну і що з того, що не ліве, як на жигулях? Коли коробка автомат, то яка тобі різниця? Увімкнув собі драйв, і вона знай собі лузає швидкості як сємки, а ти сидиш за кермом як біла людина. На шкіряному сидінні, з кондиціонером...
Наша шкапа знов брикалася і все ніяк не хотіла втикати передачу. Тато ще раз чортихнувся і під виття шестерень вийшов на п'яту. Попереду на нас чекав величезний ринок авто з Японії. Мабуть, найбільший у всій країні. І від цього почуття кров розливалася по венах із новою силою.
— А що буде з цією машиною?
— З цією? Пф... Здам її в металобрухт. Я мрію нарешті позбутися цього мотлоху. Хочу зажити нормальним життям. Як усі нормальні люди. А не як бомж. Як жебрак... — говорив батько з жалем. Було видно, що ця тема його добряче гризе.
— Мати каже, ми всі рівні перед Богом. Біблія вчить, що про людину говорять її вчинки, а не вартість машини. І що коли настане судний день...
— Твоя мати все життя мені пудрила мозок цієї фігнею, — випалив батько, вискалив зуби. У такі моменти я не впізнавала тата, ним ніби опановувала сила. Темна, нечиста сила. — Вона годувала мене заповідями Божими. Не збреши. Не вкради... І де ми тепер? Де вона тепер? Ми скотилися до самих злиднів через її ідеї, всі ці... — так і трясло батьком від роздратування, — духовні переконання. А що натомість? Користі – нуль. Того ми з нею й розлучилися, Христино. Якби твоя мама була хоч трохи розумніша й моторніша, я б зараз не віз тебе на цьому дранті, щоб... — замовк він раптом і не став домовляти. — Кхм...
Я заплющила очі і стала пошепки просити у Господа прощення — покірно молилася за гріхи батька.
— Пробач, Боже, гріхи його і зроби так, щоб...
— Що ти там шепочеш? Чаруєш, чи що? Відьмою стала?
І мене це буквально підірвало:
— Я прошу пробачення у Господа за твоє богохульство!
— Чого?!
— Запевняю небеса, що ці слова — це не від душі, а від нужди. Нужда завжди змушує страждати. Адже не дарма її називають випробуванням, батьку.
— Пф... — пирхнув він і пропустив заїзд на авторинок. — Краще б ти кинула всю цю каламуть і почала жити реальністю. Її диктує не божий умисел, а люди. Серйозні люди, які роблять бізнес.
— Весь наш світ був створений Богом. І люди на Землі так само створені Богом. І всі ми маємо жити за його заповідями.
— Ой, Христинко… — плескав мене по коліну батько, поки вид за вікном лякав невідомістю. — Як багато тобі доведеться усвідомити у твої вісімнадцять років. Ти зміниш свою думку, точно зміниш. Даю тобі гарантію.
#3606 в Любовні романи
#1680 в Сучасний любовний роман
#933 в Жіночий роман
Відредаговано: 06.06.2022