Розділ 41

Раїд

Стоячи біля великого панорамного вікна у своєму кабінеті, я вдивлявся в горизонт, де гаряче сонце торкалося землі золотим відблиском. Долоня нервово стискала келих з водою, хоч пальці просили чогось міцнішого. Але сьогоднішній вечір не дозволяв мені жодної слабкості.

Це був не просто звіт чи прийом гостей. Це було оголошення. Крапка. І новий початок.

Маєток гудів у передчутті. Прислуги метушилися, кухарі готували розкішні страви, охорона отримала подвійний інструктаж. Але мої думки були не про формальності. Вони вперто вертались до однієї жінки. Катерини...

Вона змінила все. Мене. Мій дім. Саме визначення того, що я вважав владою, честю й обов’язком. Своєю тишею, поглядами, правдою. Вона показала, наскільки я був готовий брехати собі роками. Та тепер — ні. Досить.

Сьогодні я зроблю те, що давно мав. Назву речі своїми іменами. При всіх.
Лейла… Вона була частиною мого минулого. Тінню, яку я дозволив тягнутись за собою. Вона не моя дружина. Не моя доля. Я дав їй статус, коли сам був розгублений. Та це був лише договір, не кохання. І я більше не збираюсь жити в договорі.

Я зітхнув, поставив келих на масивне дерев’яне підвіконня. Тіло пройняла напруга, але водночас і спокій. Я готовий.

Це буде не просто вечеря. Це буде звільнення. Для Лейли від ілюзій.
Для мене від старих рішень. А для Каті як знак. Що я обираю її. Публічно та безумовно.

Мої пальці торкнулись зап’ястя, там, де був годинник, що відраховував час до моменту, коли я вийду з нею поруч, і назву її тим, ким вона стала для мене ще до першого поцілунку. Моєю жінкою.
Я не знав, чи буде це легко. Знав тільки одне, що я більше не відпущу.

Сонце опускалося нижче, кидаючи довгі тіні на мармурові плити подвір’я. Маєток наповнювався звуками: приглушеним шелестом вечірніх суконь, дзвоном тонких келихів та обережними вітаннями. Перші гості вже перетинали поріг.

Я стояв у холі, одягнений у класичний чорний костюм, зі стиснутими лопатками та зосередженим поглядом. Кожен жест був точним, кожна посмішка стриманою. Внутрішньо я відчував, як напруга розтікається по тілу, як у момент перед виступом на публіці. Але цього разу я не грав, я відкривав істину.

— Містер Алі, — привітався один з партнерів, стискаючи мені руку.

— Радий бачити вас у нашому домі, — відповів я спокійно, хоч усередині все палало.

У головному залі все було готово. Витончені арки прикрашалися гірляндами світла, столи були сервіровані з увагою до деталей. Свічки виблискували, наче вогники в темряві, і створювали ілюзію затишку, якої насправді в мені не було.

Я бачив, як до зали заходять знайомі обличчя — політики, бізнесмени, впливові жінки з сімей, з якими нас пов’язували роки співпраці або мовчазних угод. Вони усміхались, але я знав, що кожен із них буде пильно спостерігати за кожним моїм кроком цього вечора. Бо те, що мало статися не залишить байдужим нікого.

— Лейла вже тут? — тихо запитав я у Шахіра, який підійшов до мене.

— Так, вона готова. В саду. І… Катя вже теж готова.

Моє серце струснулося. Катя. Моя жінка. Вперше, вона буде поруч зі мною як та, кого я обрав, а не та, кого обставини вкинули в мій дім. Цього разу буде все по-іншому.

Я обернувся до сходів, знаючи, що саме звідти вона з’явиться. Серед гомону гостей, музики, келихів і шепоту мій погляд не відривався від темних сходів, якими от-от мала спуститись вона. І я був готовий.
Навіть якщо цей вечір стане найгучнішим скандалом за останнє десятиліття, я не відступлю. Бо любов — не гра за правилами. А я нарешті знайшов ту, заради якої готовий їх порушити.

Я стояв біля центрального арочного проходу, розмовляючи з кимось із запрошених, але слова губились у повітрі. Внутрішній зір, інстинкт сильніший за логіку, змусив мене обернутися.

І тоді я побачив її. Вона спускалась повільно, крок за кроком, тримаючись за поручень, ніби боялася розтанути у світлі кришталевих люстр. Її фігура була обгорнута тією самою сукнею, яку я колись побачив у вітрині бутика й уявив лише на ній. Легка, майже прозора тканина обіймала її ніжно, немов створена для цього моменту. Вона виглядала… неземною.

Мовчання пробігло крізь залу. Навіть музика здалась приглушеною. Гості озирались, хтось шепотівся, дехто здивовано піднімав брови. Але для мене все це зникло. Існувала лише вона.

Моє серце калатало, як у підлітка. Катя. Та сама, що боялася торкатись мого серця, тепер тримала його у своїх руках повністю.
У кожному русі її тіла було щось цнотливе й водночас гідне. Вона не грала роль. Вона була справжньою. Моєю.

Очі Каті шукали мене. І коли вони нарешті знайшли мій погляд, я побачив у них цілий всесвіт. Вони світились… хвилюванням, сором’язливістю… але й довірою. Та довіра била мене сильніше, ніж будь-яке звинувачення чи удар.

Я підійшов до неї повільно. Кожен мій крок був свідомий. Хтось хотів щось сказати, хтось тягнув за рукав, та я навіть не обертався.

— Ти… — ледь прошепотів я, коли опинився перед нею. — Ти схожа на мрію, яку я боявся навіть озвучити.

Катя посміхнулась тонко, стримано, але ця посмішка запалила всередині мене вогонь, який не згасне ніколи.

Я подав їй руку. Вона поклала свою, таку легку та тремтливу. І цього дотику вистачило, щоби я більше ніколи не сумнівався у своєму виборі. Сьогодні вона була не просто гостею в моєму маєтку.
Сьогодні я мав намір представити її перед усім світом як єдину жінку, з якою хочу пройти все своє життя.

Ми вже були за кілька кроків від великої зали, коли її голос — холодний і напружений, прорізав простір між нами:

— Раїде, — Лейла з’явилась раптово, ніби з тіні, у блискучій вечірній сукні, яку, без сумніву, готувала для цього вечора з наміром привернути увагу. — Хіба ти забув, що це місце належить мені?

Катя завмерла на мить, її пальці на моїй долоні ледь тремтіли. Але я не відпустив. Лише підвів погляд на Лейлу. Її обличчя палало гнівом, очі метали блискавки. Але я не відчував ані злості, ані жалю лиш рішучість.