Розділ 40

Катя

Його обійми були як притулок. Надійні, міцні та справжні. Я ніби знову дихнула повітря, яке втратила… давно. Дихнула ним.

Раїд не одразу заговорив. Його пальці легенько ковзали по моїй спині, наче переконував себе, що я справді тут, не примара, не сон. Я відчула, як його серце билося так само швидко, як і моє.

Він трохи відсторонився, зловив мій погляд — очі в очі. Так близько, що я бачила в його погляді не просто каяття. Там була любов. Така, що ламає стіни.

— Пробач, — прошепотів він. Його голос злегка тремтів, як у людини, яка бореться з собою. — За все, Катю. За те, що не був гідним тебе. За те, що лякав тебе, змушував мовчати, що дозволяв іншим тебе принижувати. За кожну хвилину, в яку ти відчувала себе самотньою поруч зі мною.

Я ковтнула повітря, а горло стискало так, ніби щось важливе хоче вирватися назовні, але серце ще не дозволяє.

— Раїде…

— Я боявся, — перебив він. — Боявся, що можу втратити тебе, якщо впущу надто близько. А коли впустив, то не знав, як тримати. Я не навчився любити по-справжньому, поки не зустрів тебе.

Він торкнувся моєї щоки. Його погляд ковтав мене знову й знову.

— Я не знаю, як бути правильним. Але я знаю, що саме ти, моє єдине правильно. Ти — мій спокій та серце.

Моє дихання збилось. У грудях стало тепло й боляче водночас. Усе, що я стримувала, раптом накотилось хвилею. Сльози скотилися по щоках, але цього разу не від болю, а від його правди.

— А якщо я знову зламаюсь поруч із тобою? — запитала я тихо. — А якщо знову буде боляче?

— Тоді я триматиму тебе, скільки потрібно. Лікуватиму. Захищатиму. Навчусь бути тим, хто не завдає болю, а витирає сльози. Я більше не відпущу тебе, Катю.

Моє серце кричало «так», ще раніше, ніж я це усвідомила. Я вже не могла уявити жодного аеропорту, жодного майбутнього без цього погляду, без його голосу, без шепоту поруч вночі.

Я потягнулась до нього й торкнулась його щоки долонею.

— То не відпускай… — прошепотіла я.

У його очах спалахнуло щось більше, ніж просто полегшення. Це була любов. Чиста, відверта та справжня.

І коли його губи знову торкнулись моїх, світ на мить зник. Не існувало рейсів, терміналів, паспортів, нічого. Лише ми. І наша історія, що починалась вдруге.
Але голос з гучномовця різко врізався у нашу мить, мов удар реальності по нервах:

— “Рейс до Варшави. Останній виклик для пасажирів. Просимо пройти до виходу номер шістнадцять.”

Я здригнулася. Моя долоня залишалася в його, але пальці вже здригалися. Реальність, від якої я тікала в його обіймах, знову змусила зробити вибір. Летіти чи залишитись.

Я повернула голову в бік виходу. Люди вже піднімались, дехто поспішав, дехто шукав документи. Усе було як зазвичай. Звичайний рейс, звичайний маршрут додому. До звичного життя. Без Раїда.

— Це твій рейс, — тихо сказав він. Не вмовляв. Не затримував. Просто визнав, що мить вибору настала.

Я дивилась на нього. На ті глибокі, трохи змучені очі. У них не було благання, а лише відданість. І тиха, майже болісна надія, яку він навіть боявся висловити вголос.

Мені хотілося кричати. Мене ніби розривали зсередини. Летіти означало втікати. Але й залишитися,ї ризикнути серцем. Знову. Ще глибше. Ще болючіше, якщо щось піде не так.

Я уявила себе в літаку. Знову на самоті. З валізою, яка така ж пуста, як і я всередині без нього. Уявила, як повернусь у квартиру, де його немає. Як прокидатимусь без того погляду. І як кожна наступна ніч питатиме мене: «А що було б, якби?..»

— Катю… — його голос знову тихо озвався.

Я знову подивилась на нього. Стояв так близько і водночас, ніби на відстані вибору. Очі не благали, лише чекали. Він вже навчився не тримати силою.

Моє серце калатало. Пальці стискали посадковий талон. Ще кілька хвилин і двері зачиняться. Можливість полетіти зникне. Але разом із нею зникне і він.

— Якщо зараз підеш… — він не договорив.

— Я знаю, — прошепотіла.

Я зробила крок назад. Подивилась на людей, які вже прямували до виходу.
І тоді, серед голосів, кроків, оголошень, я раптом почула те, що було голосніше за все. Своє серце.
Воно не хотіло йти. Воно вибирало його.

Я повернулась. Повільно, але впевнено.
В очах Раїда з'явився рух. Щось зламалось у його напрузі. Іскра — тепла, тиха, така глибока, що я більше не сумнівалась.

Я зім’яла в руці посадковий талон і кинула його у найближчий кошик.

— Я залишаюсь, — сказала йому. — Але не через тебе. Через себе. Бо я більше не хочу втікати.

Раїд зробив крок до мене. І тоді я побачила, як в його очах блиснули сльози.

— Тепер я твій дім, — сказав він, і я повірила.

Дорога назад була тиха, але наповнена чимось новим. Здавалось, навіть повітря у машині змінилось. Воно стало м’яким, спокійним. Раїд тримав мене за руку майже всю дорогу, не кажучи ні слова, та й не треба було. У цій тиші було більше, ніж у сотні зізнань.

Коли автівка зупинилась біля воріт, мій подих мимоволі затримався. Я не була впевнена, чи готова знову ступити у ці стіни. Але знала, що тепер я заходжу туди не як гість. І не як полонена. А як жінка, яку обрали. І яка обрала у відповідь.

Він відкрив мені дверцята машини, простягнув руку, мов запрошуючи в інше життя. Я ступила на доріжку, і в той момент двері маєтку розчахнулись.

— Ви таки повернулись, — пролунало сухо, з гірким присмаком отрути.

Лейла стояла посеред холу у світлій сукні, мов ідилічна картинка, яку розірвали навпіл. У її погляді не було привітності. Тільки злість. І розчарування.

Я відчула, як Раїд трохи напружився поруч. Але не зробив ані кроку назад. Навпаки, притис мене ближче до себе.

— Я не просив твого дозволу, — холодно відповів він.

— Очевидно, — Лейла склала руки на грудях, — але твоя звичка повертатись до тих, хто тебе зраджує, мене щоразу дивує.

Її слова вкололи, але я залишалась мовчазною. Я не збиралась виправдовуватись. Не перед нею.