Розділ 39

Катя

Машина м’яко котилася дорогою, а я сиділа на задньому сидінні, притиснувшись до вікна. За склом пропливали знайомі пейзажі. Розпечена сонцем дорога, пальми, гори вдалині. Кожен поворот траси відлунював у мені болем, кожне дерево було свідком нашої історії. І кожен кілометр, неначе виривав мене з його обіймів.

Я мовчала. Навіть не намагалася вдавати, що все добре. Не було жодного сенсу.
Серце стискалося від порожнечі, яку не могли заповнити ні тепле повітря, ні тиша в салоні, ні навіть усвідомлення, що я, нарешті, їду додому. Додому... А чому це більше не звучить як полегшення?

Мій погляд ковзав по лінії горизонту, але думки залишались із Раїдом. Його очі, коли він дивився на мене востаннє. Стомлені, повні болю, але без опору. Він не зупинив. Не схопив. Не вимагав залишитися. Лише відпустив. І саме це — боліло найбільше.

Я згадувала, як він сидить на тій терасі... Як його пальці судомно стискають підлокітники. Як він бореться з собою, але дозволяє мені піти. Не знаю, що гірше, якби він затримав мене, чи ця мовчазна згода на мій вибір.

Я відчула, як по щоці скотилася сльоза. Швидка, гаряча. Витерла її тильною стороною долоні, ніби стирала не тільки вологу, а й сам спогад.

— Ви добре себе почуваєте? — тихо озвався Шахір, впіймавши мій погляд у дзеркалі заднього виду.

Я кивнула.

— Так. Просто… втомилась.

Він нічого не відповів, лише знову відвів очі. Його мовчання було якимось м’яким, майже співчутливим. Мабуть, він усе розумів. І, можливо, навіть теж вірив, що це не кінець. Але я більше не мала сили сподіватися.

Руки були зімкнуті в замок, нігті врізалися в шкіру долонь. Я дихала повільно, намагаючись заспокоїтися, хоча всередині вирував ураган. Мене розривало між болем, розчаруванням і гіркою тугою за тим, що могло бути… але не сталося.

Я знову подивилася у вікно. Позаду залишився поворот, який вів до маєтку. Я більше не озирнулась. Не мала сил.
Дорога тягнулась мов у тумані. За вікном миготіли знайомі пейзажі, а я сиділа, притулившись лобом до прохолодного скла, мов хотіла охолодити думки, що палали всередині.

У горлі стояв глухий клубок, але я трималась. Треба. Потрібно вистояти до кінця.

— Шахір… — звернулася я тихо, не відводячи погляду від дороги.

Він одразу відгукнувся, глянувши в дзеркало:

— Так, міс?

Я на мить замовкла, вдихнула повітря, зібравши сили.

— Ви могли б… перш ніж їхати в аеропорт… заїхати до готелю? Я хочу побачити Ліну. Хоча б на кілька хвилин.

— Звісно, — відповів він, не ставлячи зайвих питань. — Зараз зміню маршрут.

Я видихнула. Ледь помітно, але відчула полегшення. Побачити Ліну перед від’їздом здавалося вкрай важливим. Мов ще одна ниточка, що тримала мене на плаву.
За кілька хвилин машина вже зупинилась перед знайомим входом у готель. Я застигла на секунду, а тоді рвучко відкрила дверцята.

— Я скоро, — кинула Шахіру, киваючи вдячно.

— Добре. Я чекатиму.

Сходи здалися довшими, ніж завжди. Я зайшла до рецепції, серце калатало в грудях, мов попереджаючи, що час іде.

— Добрий день. Моя подруга… Ліна, працює тут. Де її зараз можна знайти?

— Так, вона зараз у номері 409.

Я рушила до ліфту, натиснула кнопку. Пальці тремтіли. Стіни кабіни ніби стискались навколо мене. А в голові  суцільний вир, що сказати, з чого почати, як не розплакатись одразу?

Коли двері ліфта відчинились, я рушила коридором, ледве стримуючи крок. Підійшла до дверей і постукала.
Майже відразу почула кроки,  знайомі та рішучі. І вже за мить двері відчинились, і на порозі з’явилася Ліна.

— Катю?! — її очі округлились. — Ти… Ти чого тут?

Я ледь помітно кивнула. Від хвилювання перехопило подих, і сльози миттю виступили на очах. Але я не встигла нічого сказати вона просто обійняла мене.
Міцно. Тепло. По-справжньому.

Я втупилася кудись за її плече, в одну точку, бо як тільки зосереджувалась на її голосі чи дотиках, усередині ламалося щось важливе.

— Я не могла поїхати, не побачивши тебе, — прошепотіла я, ховаючись у цих обіймах від усього, що лишалося позаду.

— Ходімо всередину, люба. Все мені розкажеш…

Ми пройшли в номер, і Ліна одразу зачинила за нами двері. У кімнаті було затишно, і водночас усе здавалося чужим, мов я вже давно не належала собі — ні в просторі, ні в часі. Я вмостилась на краю дивану, нервово стискаючи пальці. Ліна сіла навпроти й мовчки чекала.

— Я… я не знаю, з чого почати, — нарешті прошепотіла я, ковтаючи клубок емоцій, що вкотре підступив до горла. — Мені важко. Дуже. Все, що сталося… здається, зламало мене.

Ліна лише мовчки кивнула. Її очі були уважні, відкриті, такі, які ніколи не засудять.

— Я кохаю його, — сказала я нарешті. — І саме це найболючіше. Бо я не знаю, чи зможу пробачити… те, що бачила. Те, що відчувала. Я не знаю, ким я була для нього. Простою полонянкою? Тимчасовим пристанком? Чи чимось справжнім...

— Він кохає тебе, Катю, — тихо мовила Ліна.

Я різко звела на неї погляд, і в моїх очах блиснула беззахисність:

— Якщо це правда… тоді чому мені так боляче? Чому я бачила, як він скручує руку іншій жінці? Чому я боялась, що він може зірватись? Чому мусила тікати?

— Тому що ти ще жива, — м’яко відповіла вона. — Ти не втратила себе в усьому цьому. І це найголовніше.

Я втупилася в її руки, що лежали спокійно на колінах. Вона була моїм спокоєм. Моїм дзеркалом. І, напевно, єдиною, хто справді знав, що я пережила.

— Я боюсь, Ліно… — прошепотіла я. — Боюсь, що ніколи не зможу знову повністю довіритись. Боюсь, що як тільки зроблю крок назад, то все повториться.

Ліна встала, підійшла ближче й обняла мене. Я притулилась до неї лобом і, нарешті, дозволила собі заплакати.

— Ти сильна, Катю, — сказала вона, гладячи мене по спині. — Але навіть найсильніші мають право на біль. І на час. І на свій шлях.