Розділ 38

 Раїд

Вона пройшла повз мене, навіть не торкнувшись плечем. Її аромат був ледь вловимий, знайомий до болю і повис у повітрі, а разом із ним щось у мені надломилося. Я стояв, як укопаний, не в змозі поворухнутись. Не в змозі навіть вдихнути по-справжньому.

"Я хочу додому, Раїде."

Ці слова, вимовлені тихо, спокійно, але з болем і вироком, пронизали мене глибше, ніж будь-який ніж. Вона більше не хотіла бути тут. Не хотіла бути зі мною. Я — той, кого вона боїться. Я — той, від кого вона хоче втекти.

Я заплющив очі. В голові стояв білий шум. Я втрачаю її. І це не через Лейлу. Не через політику, справи, навіть не через ревнощі. А через себе. Через свою лють, свою жорсткість, свої дії, які колись здавалася мені єдиним способом тримати контроль.
Тримати під контролем усе — крім неї.

Катя завжди ламала мої правила. Ламала мене. І я дозволяв їй, бо хотів цього. Бо нею я дихав. А зараз, я задихався.

В коридорі стало душно. В голові — гул. Я знову сів на підлогу, туди, де щойно сидів цілу ніч. Як вона могла так спокійно сказати, що хоче піти? Як могла, так безповоротно? Чи я сам її до цього довів?

Так. Це був я. І тепер, або я зламаюся, або вперше в житті навчуся тримати не силу, а довіру. Якщо ще не пізно.
Але що, як уже пізно?

Я сидів мовчки, сперши голову на холодну стіну. Мене розривало зсередини. Розум кричав: борись, не відпускай її, знайди спосіб утримати, скажи, що любиш її до безумства. Але серце… Серце стискалося, мов сплющений кулак. Воно билося в ритмі прийдешньої втрати.

Я не маю права її тримати. Вона має право на спокій. На свободу. На життя без страху. Без підозри. Без Лейли. Без отрути. Без мене, таким, яким я є.

Катя боялася не мого дотику. Вона боялася того, що я здатен зробити іншим. Того, як я діяв. Як лютував. І я сам бачив себе в її очах тієї ночі. Ні, не коханого чоловіка. Чудовисько, з темрявою в зіницях. І саме це було нестерпним.

Вперше в житті я відчув, що любити когось — це не про володіння. Це не про контроль. І не про ревнощі. Любити — це дати їй обрати. Навіть якщо вона обере дорогу, на якій мене не буде.

Моя гордість могла би заборонити це. Мій гнів міг би спалахнути й рознести все на друзки. Але її очі… ті втомлені очі, наповнені болем… Вони зламали мене остаточно.

Я піднявся з підлоги, повільно, ніби тіло відмовлялось коритись. Зробив крок до дверей, торкнувся ручки, та зупинився.

— Катю… — прошепотів у тишу, де мене вже не чули. — Якщо ти справді хочеш піти, я не стану на твоєму шляху.

Це було найболючіше рішення мого життя.
Але і найчесніше.

Я спустився донизу з відчуттям, ніби на плечах висить тонна сталі. Кожен крок луною віддавався всередині. Прямо до серця.

Першим ділом наказав Шахіру підготувати автівку. Без зайвих питань, без присутності водіїв. Особисто. Валізи зібрати тихо, речі повернути до початкового стану як до того, як вона увійшла в моє життя й залишила відбиток у кожному кутку дому.

— Маєш бути біля гостьового входу за годину. Не пізніше, — холодно кинув я йому. — І не став запитань. Вона їде.

Мовчки кивнув. Його погляд промовляв усе, чого я не хотів чути. Співчуття. Мені воно не потрібне.

Я повернувся до кабінету, де мав усе приготувати — документи, охорона до аеропорту, готель на перший час. Ніяких запитань, жодного втручання. Я не дозволю їй відчути ще хоч краплю страху.

Та коли відкрив двері, там вже стояла ВОНА. Лейла.
Спираючись на дверну раму, з вином у руці й насмішкуватим вогнем в очах. Вона завжди з’являлася тоді, коли біль був свіжим.

— Не спиться, Раїде? — її голос був липкий, як отрута. — Як там твоя українська принцеса? Зібрала речі?

Я мовчав. Не мав сил навіть дивитись у її бік. Але вона не відступала.

— Цікаво, як швидко ти про неї забудеш. Може, як завжди — через два дні будеш у моєму ліжку?

Я зціпив щелепу, стримуючи порив різко відповісти. Але вона вже знала, куди бити.

— Знаєш, Раїде… Ти смішний. Грався в кохання, а тепер знову лишаєшся сам. Як завжди. Бо хто тебе витримає? Навіть вона, і та втекла.

Я повільно підійшов ближче. Настільки, щоб вона нарешті затихла.

— Не плутай втечу з вибором, Лейло, — сказав я тихо, але кожне слово було точне, як ніж. — І не тіш себе думкою, що колись я повернусь до тебе. Навіть у самотності, я вільніший, ніж коли ти поруч.

Її обличчя зледеніло, вино здригнулося в келиху. Я пройшов повз неї, не озираючись. Мені більше не було що їй сказати.
Попереду був лише один останній крок — дочекатися, коли вона... піде. І цей момент не змусив мене довго чекати. 

Мені треба більше повітря. Я вийшов та сів на терасі, в тій самій дерев’яній лаві, що стояла серед розкішної зелені, ховаючи мене від сонця. Поруч стояла філіжанка холодної кави, яку я так і не торкнувся. Пальці втиснуті в підлокітники, щелепа стиснута до болю.

Внизу, біля сходів, Шахір акуратно виносив дві валізи. Я бачив його спину, руки, які з обережністю ставили речі, ніби то не просто багаж, а частини живої душі. І за ним — вона.

Катя. Вона йшла повільно. Немовби останні кроки по цій алеї важили більше, ніж усі попередні тижні разом. Її довге волосся спадало на плечі м’якою хвилею. На ній була легка сукня, саме та, яка завжди здавалася мені ніжністю, застиглою в тканині. Її рухи були м’які, стримані, але я бачив, як напружені пальці стискали ремінець сумочки.

Вона ще раз озирнулась. Мить. Її очі ковзнули туди, де я сидів. І я побачив їх. Сльози. Не кіношні, не прикрашені, не істеричні. Справжні. Ті, які прориваються лише тоді, коли болить десь дуже глибоко.

І саме в ту мить мені захотілось зірватися. Вибігти. Схопити її за руку. Притиснути до грудей, до серця, й прошепотіти: «Не їдь. Я без тебе не витримаю. Ти моє все. Я виправлюсь. Я змінюся. Я вже змінився».

Хотів. Але не зробив. Бо більше не мав права. Я більше не той Раїд, що хапає, затискає й тримає силоміць. В її очах я бачив, що вона вже зробила вибір. Не проти мене, а за себе. І саме тому я мав її відпустити.