Розділ 37

Катя

Я бігла, не відчуваючи підлоги під ногами. Сходи, коридори, зачинені двері, все зливалося в один каламутний потік. У грудях колотилося серце, наче ось-ось вирветься з тіла. Дихати було важко, наче хтось обхопив горло крижаною рукою.

Образ, який врізався в пам’ять, не відпускав. Раїд, його рука, стисла зап’ястя Лейли. Її обличчя було перекошене, але… задоволене. Ляпас. Її зухвалий шепіт. Його злість. А головне те, як він на неї подивився. Без краплі жалю.

Я зачинилася у своїй кімнаті, притулившись спиною до дверей. В повітрі стояла гнітюча тиша. Наче весь світ затамував подих разом зі мною.

— Це... — прошепотіла я, не вірячи власним думкам. — Це ж не міг бути він… не мій Раїд…

Але я це бачила. Власними очима. Не сон, не ілюзія, не фантазія. Він підняв руку на жінку. І зробив це… легко. Наче для нього це було нормально.

З горла вирвався хрипкий стогін. Я сіла просто на підлогу, обійнявши себе за плечі. Все тіло тремтіло, але не від страху, а від душевного холоду, який раптово заполонив мене. Я намагалася згадати: чи були попередження, знаки? Його спалахи ревнощів. Контроль. Темні, мовчазні моменти, коли він стримував себе, стискаючи кулаки. Його погляди. Його влада.

Я думала, що знаю його. Що відкрила в ньому щось людяне та ніжне. Але те, що я побачила… те, яким він став у той момент…
Це був не чоловік, якого я кохала. Це був чужинець.

Сльози повільно потекли по щоках. Я не хлипала, а просто плакала мовчки. Змирено. Без опору. Як людина, в якої щось відібрали й залишили з порожнечею всередині.

Я боялася себе. Боялася, що все ж таки довірилась не тій людині.
Та ще більше я боялася, що, попри все,
досі його кохаю.

Глухий стукіт у двері розірвав тишу, немов постріл. Я здригнулася, розплющила очі й не помітила, коли заніміла, втративши зв’язок із реальністю. Знову стукіт сильніше та наполегливіше.

— Катю. — Його голос. Глухий, тривожний. — Відчини.

Я не поворухнулась. Сиділа просто на підлозі, притуливши спину до холодного дерева дверей. Наче моя тиша могла створити бар’єр, непробивний навіть для нього.

— Я знаю, що ти там. — вже гучніше. — Будь ласка. Відкрий.

Ні. Я не могла. Не хотіла. Не мала сили.
Кожен удар його кулака об двері віддавався в грудях, неначе він стукав не в дерево, а в моє серце. Міцно стиснуте, змучене, заплутане в емоціях.

— Катю, прошу тебе. — ще раз. І ще. Тепер майже з відчаєм.

Я знала, що він там. Що стоїть за кілька сантиметрів. Напевно нервово переминається з ноги на ногу, сповнений гніву, провини… або просто роздратуванням, що я не слухаюсь.

Ця думка лякала більше за все.
А що, як у ньому справді більше темряви, ніж я хотіла визнавати? Я прикусила губу, щоби не зойкнути. Мовчання стало моїм захистом.
Зі зворотного боку дверей знову стукіт — цього разу гучний, майже лють.

— Якщо ти не відчиниш… — його голос затремтів, але не закінчив. Він не дозволив собі погрози. Але я чула — в ньому нуртує щось темне.

Я закрила очі. "Мовчи, Катю. Не дай себе зламати."
Через кілька хвилин настала тиша. Я не чула більше ні кроків, ні стукоту. Можливо, він пішов. А може, просто стоїть мовчки, чекає, що я зламаюсь.

Та я не зламалась. Я сиділа, стискаючи коліна, відчуваючи, як по щоках стікає ще одна гаряча сльоза. І вперше за довгий час я почала справді боятися не за себе, а за своє серце, яке, попри все, досі билося в ритмі його імені. Раїд… що ти зі мною робиш?

Я сиділа так, притулившись до дверей, ще довго. Скільки вже не знала. Час перестав мати значення. Хвилини, години, усе злилось у суцільний темний простір.

Нарешті я встала. Повільно, важко, ніби моє тіло стало чужим. Вода у ванній допомогла змити з лиця піт і сльози, але не полегшила душу.

Раїд пішов. Я це відчула, інстинктивно. Його присутність більше не тиснула повітря, не висіла за дверима. І чомусь від того стало ще тривожніше.

Я підійшла до вікна. Темне небо без зірок, далекі тіні маєтку, що ледь виднілись за межами саду. Тиша наче щось приховувала, тримала в собі відповіді, які я боялась знати.

Чи я справді його знаю? І чи він справді хоче, щоб я знала його повністю?

Те, що я побачила з Лейлою… Його злість, той погляд, в ньому було щось жорстоке, неконтрольоване. І найстрашніше це не було для мене несподіванкою. Просто… я не хотіла визнавати, що в ньому є така грань.

Я лягла в ліжко, але не заплющувала очей. Серце билося тривожно, ніби в очікуванні, що щось ось-ось станеться. Я подумки поверталася до кожного його слова, до кожного дотику, до кожного погляду.

Усе здавалося справжнім… Але тепер усе було під сумнівом. Можливо, вранці я знову побачу його іншим,  турботливим, мовчазним, спокійним. Але що, як це лише одна з масок?

Я не знала, як заснути. Але ще більше я боялась прокинутись і побачити в його очах байдужість. Або ще гірше, побачити ту саму темну лють.

Проміння ранкового сонця ледь торкалося підлоги, коли я, зібравши всю свою волю до купи, відкрила двері кімнати. Мене трохи трусило, але я вперто тримала спину рівно. Після вчорашнього, я мала залишатися сильною.

Та коли я побачила його, щось усередині здригнулось. Раїд сидів просто на підлозі, спершись плечем до стіни. Волосся злегка розкуйовджене, очі заплющені, ніби він тільки щойно задрімав. Його вигляд був... змучений. Не фізично, а морально. Втомлений і розгублений.

Я завмерла. Він розплющив очі. Погляд одразу впав на мене. У ньому не було гніву. Лише щось невиразне, тяжке.

— Ти… не пішов, — прошепотіла я.

— Не міг, — відповів він хрипло. — Я не зміг піти від тебе.

Я мовчала. Всередині усе було сплутаним, болючим, вразливим. Але я знала, що треба говорити.

— Раїде... — я зробила крок уперед. — Після всього... Після того, що я побачила... Я не можу тут більше залишатись.

Його обличчя ніби стиснулось. Він підвівся на ноги, дивлячись прямо мені в очі. Його руки стиснулися в кулаки.