Розділ 36

Раїд

Ревнощі палали в мені, наче розпечене залізо. Слова Еміра про "птаха в клітці", його погляд, що безсоромно ковзав по Каті. Все це змішалось в мені в отруйний коктейль. Я ледь стримував себе, аби не зірватись при ній. Але не міг. Не мав права. Не після тієї ночі, не після її тремтячих дотиків і чесних очей.

Я глянув на Катю. Її шкіра ще блищала від води, краплі стікали по ключицях, і вона, здається, зовсім не усвідомлювала, наскільки сильно збурює мене.

— Іди до спальні, — буркнув я, намагаючись говорити рівно, хоч голос був обпалений люттю. — Я прийду пізніше.

Вона подивилась на мене розгублено. Її очі трохи звузились, губи злегка тремтіли, але вона мовчки кивнула й пішла. Добровільно. Без слів.

Я дочекався, поки її силует зникне за дверима, тоді розвернувся та швидко пішов коридором до іншого крила маєтку, туди, де мешкала Лейла.

Мої кроки відбивались глухо по мармуру. Я не хотів бачити Лейлу, але мусив. Після слів Еміра мені було ясно, що все, що я відтягував, усі поступки більше не працюють.

Я не дозволю, щоб хтось ще смів зазіхати на неї. На Катю. Навіть якщо це мій брат. І навіть якщо це моя "дружина".

У грудях стискалося від темної злості. І коли я зупинився біля дверей Лейлиної кімнати, то вже не стукав, а просто рвучко відчинив.

Вона сиділа біля вікна в напівтемряві, мов хижачка, що чекає моменту, щоб вдарити.

— А, ось і ти, — Лейла не здивувалась. Її голос був оксамитово-гірким. — Прийшов після того, як твоя нова іграшка поплавала?

— Досить, — сказав я різко. — Годі інтриг, Лейло. Я більше не буду грати за твоїми правилами.

Вона підвелась повільно, з усмішкою, яку я давно навчився ненавидіти. Її сукня спадала з плечей, демонструючи шкіру. Класичний маневр, який колись діяв на мене. Але не тепер. Не після Каті.

— Тобі вже зовсім затьмарило голову, так? — прошипіла вона, наближаючись. — Через українку. Через дівчину, яка навіть не знає, як поводитись у нашому світі.

— Не тобі вирішувати, з ким мені бути, — відповів холодно, але відчував, як у мені зростає темна хвиля гніву. — І не тобі підсипати отруту в тарілки.

В її очах промайнуло щось схоже на страх, але вона швидко змінила вираз обличчя.

— Доведи, — знизала плечима. — Ти ж нічого не зможеш довести. Але знай, що якщо вона залишиться тут, то це буде початок твого краху.

Я зробив крок до неї. Мій голос зірвався з контролю.

— Не погрожуй мені, Лейло. Я занадто довго дозволяв тобі плести свої павутиння, думаючи, що це врятує тебе від розплати. Але я більше не той чоловік, який терпітиме це.

Я схопив її за лікоть, змусивши зойкнути.

— Пам’ятай, ти тут лише тому, що я дозволив тобі залишитись. Але якщо хоч раз ще доторкнешся до неї словом, дією чи натяком, то я вижену тебе з цього дому, як чужу. Без жалю та шансів повернутись.

— Ти не посмієш, — хрипко видихнула вона. — Твоя родина…

— Моя родина більше не твоя проблема, — перервав я. — І Катя не твоя жертва. Вона під моїм захистом. Пам’ятай це.

Я відпустив її, як відпускають щось брудне й непотрібне. Лейла похитнулась і мовчки дивилась мені вслід, коли я розвернувся і пішов геть.

Мені потрібна була Катя. Її дотик. Її тиша. Її віра. Усе інше зникло в порожнечі, яку сама Лейла створила для себе.

— Ти дійсно гадаєш, що вона любитиме тебе? — прошипіла Лейла, стоячи навпроти, її очі блищали злістю й образою. — Вона боїться тебе. Вона бачить у тобі лише тирана, не чоловіка. І скоро вона втече, як усі. Бо в тебе немає серця, Раїде. Лише влада і темрява.

Я зціпив щелепу, відвернувшись, намагаючись стриматися. В мені клекотів гнів, але я змусив себе зупинитись.
Та вона зробила ще один крок ближче.
Її голос став тихішим та отруйно-звабливим:

— А може, нагадати тобі, як ми з тобою були раніше? Може, все, що тобі потрібно — це не покірна дівчина, а справжня жінка, яка знає, як тебе приборкати?

Вона доторкнулась до мого плеча.

— Відійди, — просичав я, ледве стримуючи себе.

— Або що? — хмикнула вона, з викликом глянувши в очі. — Знову піднімеш руку на мене, як тоді? Тільки цього разу я не мовчатиму. Твоя Катя дізнається, хто ти насправді!

Мої пальці стиснулись у кулак. Я зробив різкий крок до неї.

— Не провокуй мене, Лейло, — попередив низько.

Але вона лише нахилила голову, шепочучи:

— Бий. Покажи, на що здатний. Нехай усі побачать, хто ти є.

Мій самоконтроль зламався. Я різко схопив її за зап’ястя, вивертаючи руку так, що вона застогнала від болю. Іншою рукою я шарпнув її до себе, і коли вона спробувала вирватись, я зупинив її ударом долоні по щоці. Глухий ляпас розсік тишу.

— Ти перетнула межу, — прорикотів я. — І молись, щоб я зміг зупинити себе.

— Раїде… — пролунав тремтячий, знесилений голос за спиною.

Я завмер. Обернувся різко. І побачив Катю.
Вона стояла у дверях, бліда, в її очах — шок і… біль. Вона бачила все. Чула все.

Моя рука ще лежала на зап’ясті Лейли. Її щока червоніла, а вона вдоволено посміхалась, та посмішка переможеного ворога, який усе ж таки встромив ніж у серце.

— Катю… — почав я, відпускаючи Лейлу, — це не те, що ти…

Але вона вже зробила крок назад. І ще один. Очі наповнились сльозами.

— Не треба… — прошепотіла вона. — Просто… не зараз.

І втекла. Моє серце боляче стиснулося.
Я втратив контроль. І показав їй своє справжнє обличчя в найгірший момент.