Розділ 34

Катя

Я ще довго не могла повірити, що ніч була справжньою. Що те, як він торкався мене, як дивився не було сном чи коротким спалахом, а чимось більшим. Живим.
Раїд не був лагідним чоловіком. У ньому завжди жевріло щось небезпечне, мов вогонь під тонкою тканиною — не видно, але варто доторкнутись, і опіки неминучі. Але в цю ніч... він був іншим. Таким, яким, мабуть, ніколи не був ні з ким.

Я лежала в ліжку, обійнявши коліна, споглядаючи теплі промені, що ковзали по підлозі. Серце билося інакше. Повільніше, але глибше. Наче воно знало, що щось у мені змінилось. І водночас, я боялась.

Я боялась повертатись у маєток, бо знала, що казка може закінчитись щойно ми перетнемо поріг. Боялась знову побачити Лейлу. Відчути її холодний погляд. Боялась тіней, які залишились там, між високими стінами, де я ще недавно почувалась полонянкою.

— Катю, — тихий голос Раїда перервав мій потік думок. Він стояв у дверях ванної, вже повністю зібраний, і виглядав так, ніби готовий кинутися на будь-кого, хто бодай подивиться на мене не так. — Ми можемо їхати, якщо готова.

Я кивнула. Посміхнулась трошки. Але всередині все стискалось.

— Я… трохи хвилююсь, — зізналась я, коли він наблизився і взяв мене за руку.

— Це нормально, — його пальці були теплі. — Але ти більше не та, що була, коли вперше опинилась у моєму домі. І вони всі це відчують. Повір мені.

Його погляд був серйозним, проникливим. Але в ньому була ще й ніжність. Та, яку він дозволяв собі тільки для мене.

Я глибоко вдихнула. Нам залишалось лише зібрати речі. Але більше, зібрати себе. Частини себе. Бо я знала, що повернення до маєтку — це повернення до реальності, де за стінами не тільки розкіш, а й інтриги, небезпека та випробування. І якщо я справді вирішила бути поруч із Раїдом, то доведеться вчитись не тільки кохати, а й боротись.

Наша дорога тягнулась неспішно, хоч водій їхав плавно й без затримок. Я сиділа поруч із Раїдом, час від часу ковзала на нього поглядом. Він був мовчазним, але не відстороненим. Просто зосередженим. Його пальці гралися з моїми обережно, майже несвідомо, як хтось, хто тримає щось надто цінне, аби відпустити навіть на мить.

Маєток з’явився за поворотом, гордо виринаючи з марева спеки й пилу. Серце в грудях здригнулося. Вікна, тераси, ті самі двері, що колись замкнулись за мною… усе знову було переді мною. Лише я вже була інша.

— От ми й вдома, — тихо промовив Раїд, коли авто заїхало на подвір’я.

"Вдома" — це слово застрягло в мені, залишивши по собі дивне тепло. Але чи справді це мій дім?

Коли водій відкрив двері, сонце вдарило в очі, але одразу ж накрила тінь. Раїд підставив руку, допомагаючи мені вийти.
Я ступила на кам’яні плити двору і все всередині стиснулось. Біля входу уже чекала прислуга. Зосереджені обличчя, вишколені жести. Усі схилили голови. Але я відчула, як погляди, хоч і опущені, мовчки ковзають по мені. Спостерігають та оцінюють.

Раїд взяв мене під руку. Його долоня була твердою, упевненою. І в цю мить я знала, що він бачить усі ці погляди, всі ці підтексти, але ні на крок не відступить.

— Шахір? — озвався Раїд.

Охоронець вийшов, мов привид, і вклонився.

— Ваша кімната підготовлена. 

— Проведи Катю туди. Я підійду пізніше. — Раїд кивнув.

Я глянула на нього трохи здивовано, але він лише м’яко усміхнувся.

— Усе гаразд. Я маю ще дещо владнати.

Його губи мимохідь торкнулись моєї щоки. Тепло. І водночас насторожено.
Наче в нього в голові вже будувалась стратегія нової війни.

Я пішла слідом за Шахіром, а спиною відчувала, як за мною стежать. Але більше за всіх одна. Лейла. Я знала, що вона дізналася. Вона бачила. І вона не пробачить. Проте я більше не хотіла ховатись.

Шахір мовчки відкрив переді мною двері, ті самі, що вели до покоїв Раїда. Але тепер усе виглядало інакше. Не як територія чужого чоловіка, не як небезпечне укриття, в якому я жила під замком. А як… щось спільне. Місце, куди я повертаюсь не тому, що змушена. А тому, що сама обрала.

Залишившись наодинці, я повільно пройшла до центру кімнати. Тиша тут була майже фізичною, настільки густою, що її можна було розрізати долонею. Моє серце калатало, наче вперше. І, певно, так і було. Бо це вже не просто ніч у готелі чи лікарняна палата. Це — початок чогось нового. Мого життя з Раїдом.

Я провела пальцями по краю ліжка. Простора, широка постіль, раніше вона лякала мене, асоціювалася з владою, що могла примусити. А тепер… Тепер у ній жила згадка про його тепло, ніжність, шепіт ночі. Про наш перший по-справжньому взаємний дотик, не продиктований обставинами, а вибором. Нашим.

Я підійшла до дзеркала. Зупинилась. Подивилась на себе ту, що знову у цьому палаці, але вже не дівчинка, яку схопили. А жінка, яка прийшла сюди з високо піднятою головою. Але разом із упевненістю поволі пробиралося й щось інше. Хвилювання. Напруженість у грудях.

Жити з ним. Ділити простір, час, ніч. Чути його подих поруч, коли темрява огортає кімнату. Засинати поряд. Прокидатись, знаючи, що більше нікуди втекти.

Я сіла на край ліжка, злегка стиснувши пальці. Це вже не втеча. І не полон. Це — близькість. І найстрашніше було навіть не це. А те, що я вже не уявляла, як без неї.

Я все ще сиділа на краю ліжка, коли за дверима почувся приглушений звук кроків. Мій пульс злетів вгору миттєво, наче хтось натиснув кнопку всередині грудей. Я не встигла підвестись, як двері відчинилися.

Він увійшов тихо, але заповнив собою весь простір. Звична хода впевнена та сильна. Його погляд одразу зупинився на мені. І в цих очах було щось нове. Спокій, який не означав байдужості, а навпаки, цей спокій як штиль перед хвилею, що ось-ось обрушиться.

— Ти вже облаштувалась тут? — запитав він низьким тоном, що ніби обгортав моє тіло невидимими нитками.

Я кивнула. Голос зрадницьки застряг десь у горлі. Раїд підійшов ближче не поспішаючи, наче кожен крок був зваженим та продуманим. І зупинився переді мною. Його рука м’яко торкнулась мого плеча.