Розділ 32

Катя 

Дні в лікарні тяглися, як розжарене повітря в пустелі. Повільно, безжально і нестерпно одноманітно. Мені ставало краще, тіло вже не зраджувало мене болем чи слабкістю, але головне, заспокоювалось серце. Поступово.

Я почала дихати глибше. Їсти без страху. Спати без кошмарів. Але відчуття, що все могло закінчитись зовсім інакше, залишалось десь у глибині. Поруч постійно були лікарі, приходила Ліна, інколи Раїд. На хвилини, але завжди з напруженим поглядом. І хоч він не говорив про це прямо, я знала, що за моєю спиною розгортається щось більше, ніж просто отруєння. Щось, що знову має розставити все по своїх місцях або остаточно їх зруйнувати.

Сьогоднішній ранок був інакшим. Повітря у палаті здавалося прозорішим, сонце пробивалося крізь штори якось лагідніше, і я... я знала, що сьогодні мене заберуть звідси. І я чекала.

Сиділа на краю ліжка, вдягнена в легку кремову сукню. Волосся зібрала у низький пучок, а тонкий браслет на зап’ясті дзеленькав кожного разу, коли я рухалась.

Двері відчинились так тихо, що я спершу подумала, що це знову медсестра. Але погляд зупинився на ньому. Це був Раїд.
У простому темному костюмі, з легким піджаком, без краватки. Волосся трохи розтріпане, очі втомлені, але теплі. Такий, яким я його любила бачити: сильним, небезпечним, але саме зараз — справжнім.

— Ти готова? — його голос був низьким, трохи хрипким, але не різким. Навпаки — стримано м’яким.

Я кивнула. Усміхнулась. Вперше за ці дні щиро.

— Звісно.

Він зробив кілька кроків до мене і простягнув руку. Його долоня була гарячою, трохи жорсткою, як обіцянка чогось твердого та стабільного.

— Час їхати додому, — тихо сказав він.

Додому... Це слово защеміло в серці, бо досі я не знала, де мій дім. Але його голос... зробив це місце поряд із ним — єдино правильним.

Я дозволила йому взяти мене за руку. Ми йшли мовчки довгим коридором, де кожен крок віддавався відлунням. Лікарі зупинялися, кивали. Медсестри посміхались. Але я бачила лише його. Відчувала лише його пальці на своїх. І серце, яке врешті знову билося рівно.
Назустріч виходу. Назустріч чомусь новому.

Машина м’яко котилася дорогою, і кожен поворот здавався спокійнішим за попередній. Я сиділа поруч із Раїдом, загорнута в тишу, яка більше не була незручною. Його присутність наповнювала простір впевненістю, мов усе нарешті стало на свої місця. Він мовчав, але час від часу зиркав на мене краєм ока. Я ловила ті погляди і в серці щось тепле розливалося, мов розтоплене золото.

— Як ти почуваєшся зараз? — нарешті запитав він, не відриваючи рук від керма.

— Краще, ніж будь-коли. — Я усміхнулась. — І вперше за довго… просто вдячна, що живу.

— Я тебе більше не залишу саму, — коротко відповів він, і я знала, що це не порожні слова.

Машина раптово звернула з основної дороги. Я насторожено нахилилася трохи вперед.

— Ми хіба не додому?

— Потерпи, — сухо, але з ноткою гри в голосі відповів Раїд.

— Раїде… — почала я, але він лише хитнув головою, мовляв: "Довірся мені".

Я замовкла. Через кілька хвилин машина зупинилася перед невеликим, але вишуканим будинком з панорамними вікнами, що виходили на море. Вітер колихав пальми, повітря було насичене запахом солі та квітів.
Раїд відчинив дверцята з мого боку та подав руку:

— Ходімо.

— Що це за місце?

— Сховище, — відповів він коротко. — Для тебе. І для мене.

Він провів мене до будинку. Всередині було світло й затишно, наче він існував лише для того, щоб стати нашим притулком. На столі був приготований  легкий сніданок і чай, поруч — теплий плед і відчинені двері на терасу з виглядом на бірюзову воду.

— Ти привіз мене… сюди, замість маєтку?

— Так. — Він зупинився біля мене й нахилився, обережно торкнувшись мого плеча. — Бо я хочу, щоб ми побули разом. Без зайвих людей,  минулого та гіркоти, що залишилась після тих днів.

Я стояла, вражена. Очі трохи просльозило. Раїд… зробив це для мене.

— Це все для мене? — ледь чутно прошепотіла я.

— Не лише для тебе. — Він усміхнувся. — Для нас.

Я відчула, як серце затремтіло. Це був не просто дім. Це був жест. Символ. І я не знала, що буде далі… але вперше справді хотіла дізнатися.

Сонце схилялося до обрію, заливаючи терасу м’яким золотим світлом. Я сиділа навпроти Раїда за накритим столом, а вітер грався пасмами мого волосся. Страви були легкими, ароматними, але я майже не відчувала смаку, бо мій апетит пробуджували не спеції, а його погляд. Вогонь у темних очах не згасав ні на мить.

— Ти сьогодні мовчазна, — м’яко озвався Раїд, поклавши виделку. — Хочеш сказати щось, але не наважуєшся?

— Просто… боюсь проснутися, — прошепотіла я.

— Це не сон, Катю. Це реальність, яку я для тебе створюю.

Я відвела погляд, ковтаючи тепло, що розливалося всередині. Він простягнув руку через стіл, торкнувшись моїх пальців.

— Катю, я довго жив у світі, де почуття були небезпекою. Але з тобою… я вперше не хочу ховатись.

Я підвела погляд. У його голосі не було звичних нот сили чи контролю, а тільки щирість. Тиха й майже вразлива.

— Я теж не вмію говорити про почуття, — зізналась я. — Бо якщо скажу… боюсь, що втратити стане ще болючіше.

Раїд підвівся. Повільно обійшов стіл і зупинився поруч. Його пальці торкнулись мого підборіддя, змушуючи підвести обличчя до нього.

— Ти нічого не втратиш. Принаймні, поки я дихаю.

— Раїде…

— Ти зводиш мене з розуму, коли мовчиш, коли тікаєш, коли дивишся на мене цим поглядом, ніби я здатен розбити тебе. Я не хочу тебе ламати, Катю. Я хочу стати тим, хто збере твої уламки… і більше ніколи не відпустить.

Його губи були зовсім близько. Подих торкався мого обличчя, і в цьому не було поспіху, а лише очікування. Пульс шалено гупав у скронях.

— Скажи щось… — хрипко прошепотів він. — Скажи, що хочеш цього так само, як я.