Розділ 31

Раїд

Я дивився, як за Ліною зачиняються двері палати, і лишався на кілька секунд нерухомим у коридорі. Рішення відправити її до Каті було спонтанним, але правильним. Я бачив у Каті тривогу, яка не відпускала її навіть у сні. І знав, що єдина людина, здатна зараз повернути їй спокій,  та, хто була з нею рідна. Зі справжнього світу, з якого я її вирвав.

Шахір мовчки підійшов із чашкою кави. Я взяв її, навіть не подякувавши, й лише кивнув у бік.

— Всі накази виконані. Лікарі під контролем, охорона посилена. Її кімната перевірена. Лейла мовчить.

— Поки що, — буркнув я й відвернувся до вікна.

Я спостерігав за містом з третього поверху клініки, але перед очима стояло інше. Катя. Її лице, бліде й майже прозоре, коли я знайшов її у палаті. Як вона тремтіла, стискаючи мої пальці. Як боялася зізнатись, що турбує.

Це не просто гнів. Це отрута в моїх венах, яка не дає забути, що вона страждала під моїм дахом. В моєму домі. І я це допустив.

— Шахір, — озвався я спокійно, але з тією самою крижаною рішучістю, що завжди йшла за моїми словами. — Я хочу знати все. Що було в їжі. Хто передавав. Хто бачив, як заходили в кімнату. Навіть якщо це тінь, що ковзнула стіною, я хочу знати, чия вона.

— Ми вже працюємо над цим. Але це…

— Але цього замало, — перебив я. — Катя більше ніколи не має опинитись у небезпеці. Ніколи.

Я кинув погляд на двері палати. Де зараз вона серед білого світла, стерильних запахів і подруги, яку заслуговує. Я ж залишався з тією частиною себе, яку не міг показати їй. З тією темрявою, що шептала про помсту.

Я знищив би кожного, хто торкнувся її злом. І почну з тієї, хто думає, що все ще має владу в моєму домі.

Ці кілька годин тягнулись довше, ніж усі мої наради разом узяті. Я сидів у коридорі навпроти палати Каті, не відходячи надто далеко, хоча й удавав, що занурений у телефон. Насправді ж, я ловив кожен звук, кожен скрип дверей. І нарешті вони відчинились. Вийшла Ліна. Її очі були втомлені, але щасливі. Вона зупинилась переді мною, і я підвівся.

— Вона заснула, — сказала тихо. — Їй вже  краще. Але ти мусиш бути поруч, Раїде. Тільки ти можеш допомогти їй оговтатися.

Я ледь кивнув. Не сказав нічого, бо емоцій було забагато, а слів надто мало.

— Шахір, — звернувся я до нього, коли той підійшов ближче. — Відвези її в готель. Особисто. І подбай про безпеку цієї дівчини.

— Зрозуміло, — відповів він без жодного здивування.

Я провів Ліну поглядом, поки вона не зникла за поворотом. Лише після цього повернувся до дверей палати.

Серце стиснулося в грудях. Я ще ніколи не відчував такого страху перед тим, як увійти кудись. Але вона була там. Та, через яку мій світ похитнувся. Я натиснув на ручку. Тихо.

Кімната була напівтемна, світло приглушене, лише нічна лампа біля ліжка. Вона лежала, обличчя повернуте до вікна. На її щоках вже не було такої смертельної блідості, як учора. Волосся розсипалось по подушці. Вона дихала рівно. Але я бачив, як міцно затиснуті її пальці, немов навіть уві сні вона трималася за себе.

Я підійшов повільно, став біля ліжка, не насмілюючись розбудити. Але Катя заговорила першою, її голос був слабкий, ледь чутний:

— Ти все ще тут?

— А ти думала, я поїду? — відповів я, опускаючись на стілець біля її ліжка.

Її очі відкрились. Зустрілись з моїми. Там було стільки всього, і недовіра, і тривога, і… щось глибше. Те, що я ще не навчився розпізнавати, але відчував шкірою.

— Я боялась, — прошепотіла вона. — Не лише за себе. А за тебе. Я знала, що ти можеш… зробити щось безповоротне.

Я стискав щелепу, намагаючись не видати, як близько до істини вона була.

— Якщо б з тобою щось сталося… — я нахилився ближче, — я б дійсно знищив усе. Без вагань. Але цього не буде. Ніколи. Я не дозволю.

Вона простягнула руку, ледь торкнулась моїх пальців.

— Я ще ніколи не бачила тебе таким, Раїде.

— Яким? — прошепотів я, вкриваючись її дотиком, мов раною.

— Людським.

Це слово… воно пронизало мене глибше за будь-яке зізнання. І водночас змусило згадати, ким я був, доки не зустрів її. Я накрив її руку своєю, вперше дозволивши собі затриматись на цій простій близькості. Просто бути. Поруч. Не як власник. Не як  володар. А просто чоловік, який боявся втратити її.

— Поспи, — прошепотів я. — Я залишуся тут. До самого ранку.

І цього разу я не збирався йти. Бо вона — моя. І я зроблю все, аби вона ніколи більше не була слабкою. Катя знову заснула. Її дихання вирівнялось, але щось у мені залишалося тривожним. Неспокій не полишав моє тіло. Я сидів поруч, не рухаючись, просто слухаючи тишу, яка здавалася мені підозрілою. Усе було… надто тихо.

Я глянув на двері. Ще раз. Потім на вікно. Теж закрите. Така тиша не буває доброю. І я знав це краще, ніж будь-хто.

Витягнув телефон. Перевірив усе, що міг: Шахір повідомив про безпечний виїзд Ліни, про охорону, навіть на території лікарні зараз стояли наші люди. Але тривога в мені не вщухала. Навпаки, наростала хвиля за хвилею.

Я встав. Тихо, обережно, аби не розбудити Катю. Вийшов у коридор. І одразу щось впало в очі.

Один із охоронців був новий, поставлений зі зміни пізно ввечері. Стояв надто близько до дверей. І... тримав руку під піджаком. Ніби приховував зброю. Мій інстинкт спрацював ще до думки.

— Ім'я? — запитав я холодно, наближаючись.

Він здригнувся. Очі не встигли приховати паніку.

— Самір... шейх, я тільки...

— Самір, якому я не дав дозволу знаходиттсь біля моєї жінки, — перебив я. — Ти не з моїх людей.

Він не встиг відповісти. Позаду з’явився Шахір. І погляд мого вірного охоронця говорив усе.

— Я виведу його, — сказав Шахір, уже витягаючи пістолет.

Я мовчки кивнув. І перш ніж вони зникли за поворотом, я додав:

— Дізнайся, хто його прислав. І кому він передавав інформацію.

Я повернувся до палати. Але вже не міг залишатись сидіти спокійно. Світ навколо не давав нам шансу на спокій. Кожен наш крок хтось намагався зламати. Я опустився на край ліжка й подивився на Катю.