Розділ 30

Катя

Світ розчинявся у білих плямах. Звук, дотик, світло, все зливалося у суцільну завісу, крізь яку мені доводилось пробиватися, мов через воду. Боліла голова. Сухість у роті була нестерпною. М’язи ломило, і навіть дихання здавалося випробуванням.

Я лежала, ледь кліпаючи повіками, не одразу розуміючи, де я. Стеля — біла. Стіни — чужі. Пахло ліками й чимось чистим. Лікарня? Так… Напевно, я в лікарні…

І тоді я побачила його. Він сидів поруч. Схилившись трохи вперед, з поглядом, який я ще ніколи не бачила у нього раніше. Ні зверхності. Ні люті. Лише глибока, пекуча тривога. Раїд.
Той самий, що розгортом заходив у мій світ і ламав усе. Той, що міг вбити за дотик до мене. Той, чий погляд зараз обпікав більше, ніж жар…

Я хотіла щось сказати, але горло перехопило біль. Ледь повела губами і він одразу зреагував. У його очах спалахнула надія, мов проблиск світла в темряві.

Його рука обережно стиснула мою. І хоч у мені ще нуртував страх, але не перед ним, а перед тим, що він міг зробити, і я не могла її відсмикнути. Бо попри все, я була рада, що він тут. Що не сталося гіршого.

Але той страх… він все ще тиснув мені на груди. Раїд був небезпечним. Не лише для інших, а для себе теж. І якщо він дізнається, хто це зробив, якщо знайде винного… Я бачила блиск у його очах. Блиск, який не пробачає.

А я не хотіла, щоб він знову став таким, яким був у перші наші дні. Жорстоким. Хижим. Спустошеним. Я боялася, що гнів знову перетворить його на того Раїда, якого не зможе врятувати навіть любов.

І, можливо, саме через це я не хотіла говорити зайвого. Щоб хоч трохи втримати його від безумства, яке кипіло в ньому.

— Раїде… будь ласка, — прошепотіла я. — Не роби нічого… поки я не одужаю…

Його щелепа стиснулася. Погляд став твердим, мов камінь. Але він кивнув.

— Добре. Але тільки поки ти лежиш тут.

Я видихнула. Це було краще, ніж нічого. Хоча в мені вже дозрівало тривожне відчуття, що буря не мине. Вона просто тимчасово відступила.

Я не пам’ятаю, як заснула. Можливо, це були ліки. Можливо втома. А може його присутність поруч, яка наче вкутала мене захистом, нехай і тимчасовим.

Останнє, що я відчула перед тим, як втратити свідомість, — це тепло його пальців на моїй руці. Він ще сидів поруч, мовчки, не відводячи погляду. Але коли я знову відкрила очі  його вже не було.

Ранок видався дивно тихим. Надворі крізь жалюзі пробивалося м’яке сонце, і в палаті панувала стерильна чистота. Усе виглядало надто ідеальним, навіть порожнеча біля мого ліжка.

Я на мить подумала, що мені все наснилось. Що Раїд, то лише уява. Але на столику біля ліжка лежала пляшка з водою, інша, не з лікарняного набору. І записка.

"Я скоро повернусь."

Три простих слова. Без підпису. Але я одразу впізнала його почерк. Чіткий, лаконічний, але дивно турботливий.
Я стисла папірець у долоні, а в ту ж мить у двері постукали.

— Заходьте, — тихо промовила я, хрипко, бо горло все ще пекло.

Двері відчинилися, і до палати увійшов лікар у білому халаті з планшетом у руках. Його погляд одразу зупинився на мені, теплий та уважний.

— Доброго ранку, пані Катерино. Як ви себе почуваєте?

— Втомлена, — чесно відповіла я. — Але здається… краще, ніж учора.

— Це вже прогрес, — він усміхнувся легко. — Ми зробили всі необхідні аналізи. Стан дійсно був критичним. Але ви сильна. Організм відреагував правильно. Ви багато спали, і це врятувало вам життя.

— Що зі мною сталося?

Лікар злегка стиснув губи, ніби обирав слова.

— Підозра на отруєння. Поки що ми не можемо точно сказати, яка саме речовина. Але вона була у вашому шлунку не більше години перед колапсом. Слава Богу, вам вчасно надали допомогу.

У мені все похололо. Лейла… Це було не лише підозрою. Це вже майже впевненість.

— А хто викликав швидку?

— Ваш охоронець. Молодий чоловік, Шахір. Сам приїхав з вами, був тут весь час, поки не приїхав… — лікар трохи знітився. — Поки не приїхав шейх Раїд.

Я мовчала. Серце стискалося. У голові крутилась лише одна думка, що якби я тоді не вийшла… Якби Шахір не помітив…

— Вам потрібно ще кілька днів спокою, — додав лікар. — І більше ніяких випадкових страв. Те, що ви будете їсти, контролюємо ми.

Я кивнула. Але в душі вже знала, що мій спокій тільки починається. Бо після отрути,  завжди приходить розплата.

Лікар пішов, а я зробила кілька ковтків теплої води, намагаючись хоч трохи змочити пересохле горло, коли знову почула стукіт у двері. Цього разу він був обережнішим, м’якшим. Я подумала, що це знову хтось з персоналу лікарні, але в палату заглянула знайома постать.

— Ліна?.. — я мало не підскочила від несподіванки. — Що ти тут робиш?

Моя подруга зайшла всередину, притискаючи до грудей маленьку сумочку, її очі одразу наповнилися сльозами. Вона підійшла до мого ліжка й нахилилась, обійнявши мене так дбайливо, що я сама ледь не розридалась.

— Боже, Катю… ти мене так налякала.

— Я сама себе налякала, — прошепотіла я. — Звідки ти дізналася?

— Мене сюди привіз… Раїд, — відповіла вона, сівши на край ліжка. — Сам. Особисто. Сказав, що тобі буде легше, якщо я побуду з тобою. Сказав, що… ти потребуєш когось свого поруч.

Я розгублено кліпала очима. Серце стиснулося.

— Він… він нічого більше не казав?

— Ні. І виглядав, якщо чесно, жахливо. Серйозно. Я ще ніколи не бачила його таким... розлюченим, стомленим і водночас… розбитим.

— Я не хотіла… щоб він хвилювався, — зітхнула я й заплющила очі. — Але все вийшло саме так.

— Що взагалі сталося? — тихо спитала Ліна. — Мені ніхто нічого толком не пояснив. Лише сказали, що тобі стало погано після сніданку.

Я не відповіла одразу. В голові ще звучали слова лікаря. Підозра на отруєння…

— Пізніше розкажу, — прошепотіла я. — Я ще не готова говорити про це. Просто… залишайся, добре?