Розділ 29

Раїд

Спека була душною, хоча сонце вже хилилось до обрію. Будівля, в якій проходила зустріч, наповнена холодним кондиціонованим повітрям, пахла шкірою, металом і фальшивими усмішками. Я підписував черговий контракт, слухав голос перекладача, щось уточнював — усе це автоматично, без жодного внутрішнього залучення.

Катя не виходила з моїх думок. Її очі в той ранок. Її губи, коли вона намагалася щось сказати, але зупинилась. Її вигляд був ніби вона щось відчувала, але не хотіла мене тривожити.

Телефон завібрував у кишені.
Погляд ковзнув по екрані.
Шахір. Я вибачився перед партнерами і швидко відійшов убік. Натиснув на зелений значок і ще до того, як встиг щось сказати, почув уривчастий голос охоронця:

— Раїде… Пробачте. Вона… Катерина… вона знепритомніла.

Серце в грудях різко стиснулося.

— Що?! Де вона? Що сталося?

—  Біля дверей кімнати. Вона ледве стояла на ногах… а потім… просто впала. Я вже викликав лікаря, її оглядають. Але… — він замовк, — я боюся, що це отруєння…

— Везіть її в клініку. Зараз же. Під охороною. Я повертаюся.

— Так, шейх.

Я відкинув телефон. Повітря в залі стало занадто густим. Навіть думати було важко. Пальці нервово стискали край столу.
Вона була жива. Але… хтось доторкнувся до мого. До тієї, хто тепер належить мені.
І я це не пробачу.

Я підійшов до головного організатора, і хоч моє обличчя було спокійним, тон не залишав сумнівів:

— Скасуйте всі зустрічі. Негайно. Моя присутність тут більше не потрібна.

І, не пояснюючи нічого, я розвернувся і пішов. Я сів у авто, голосно грюкнувши дверима, і махнув водієві:

— У клініку. Швидко. 

Мотор загуркотів, і чорний позашляховик зірвався з місця. Місто проминало за вікнами розмитими силуетами. Мені було байдуже до світлофорів, шуму, перехожих. У голові пульсувало лише одне ім’я.

Катя. Руки стискали підлокітник, а щелепи були зімкнуті настільки, що я ледве не ламав власні зуби. Вона лишилася у маєтку під моїм захистом. Після всього. Після того, як я нарешті дозволив собі бути поруч, відкритися. І тепер вона в лікарні? Від отруєння?

Холодний страх змішувався з люттю. Я згадував її обличчя. Втомлені очі того ранку. Її ніжну усмішку, з якою вона дивилась на мене біля машини.
А тепер вона без свідомості.

— Як це могло статися?! — гаркнув я в тишу авто.

Водій лише злякано стиснув кермо й додав газу. Усередині мене щось тріщало. Гірке передчуття розривало груди зсередини. Я вже уявляв, як заходжу в клініку, як стискаю горлянку того, хто посмів до неї доторкнутися, чиї дії могли зашкодити їй.
 Хто посмів порушити мої кордони?

І я знав, у кого найбільше підстав. Лейла.
Мої пальці стиснулися в кулак. Якщо вона… якщо це справді її рук справа, то цього разу я не зупинюся на словах. І ніякі політичні ігри чи традиції не втримають мене.

Авто в'їхало у двір приватної клініки. Мене вже чекали охоронці, Шахір, лікар та адміністратор. Але я не збирався чекати звіту. Я вийшов ще до того, як машина повністю зупинилась.

— Де вона?! — рикнув я.

— Третій поверх, палата 32. Вона прийшла до тями, але слабка, — відповів лікар.

Я вже зникав у ліфті, поки він ще говорив.
Вийшов із ліфта, не розбираючи, хто говорить зі мною чи що саме каже. Лікар йшов слідом, намагаючись стримати, мовив щось про режим, про необхідність дати їй відпочити.

— Вона лише отямилась, шейху! Прошу, не зараз! Її серце… — Я вже не слухав.

Кроки відлунювали в коридорі, перетворюючись на грім у моїх скронях. Кожна секунда без неї, як тиск зсередини, що розривав мені груди. Коли я дістався до дверей палати, перед ними вже стояла медсестра.

— Перепрошую, але зараз візит заборонений…

Я навіть не зупинився.

— Відійди, — рикнув я з такою силою, що дівчина інстинктивно відступила назад, втиснувшись у стіну.

Двері відчинились під моїм ривком, ударившись об стіну. І я побачив її.
Катя лежала під білими простирадлами. Занадто бліда та занадто крихка. Її очі були заплющені, але грудна клітка тихо здіймалась. Вона дихала. Жива. І це головне.

Я підійшов швидко, майже несвідомо. Сів на край ліжка, пальцями торкнувся її долоні. Холодна. Тонка. Але жива.

— Катю… — тихо прошепотів я.

Вона повільно повела повіками, наче відчувала мене навіть у сні. І коли її очі нарешті відкрились, я завмер.
Погляд був затуманений. Слабкий. Але вона впізнала мене.

— Раїде?.. — ледве чутно.

Я ковтнув повітря.

— Я тут, маленька. Я вже тут.

Мені хотілося забрати її звідси. Укрити, відгородити від усього. Від небезпеки. Від Лейли. Від себе самого.

— Що з тобою зробили? — мій голос тремтів не від слабкості — від ненависті. — Хто торкнувся до тебе?

Вона намагалася щось сказати, але сили її покинули. Очі знову злиплись, і вона тихо зітхнула. Я провів долонею по її волоссю, повільно, обережно, мов боявся зламати.

— Відпочивай. Я все вирішу.

І цього разу остаточно. Я ще трохи посидів мовчки, вивчаючи її обличчя. В кожній рисі відлунювалась крихкість і водночас сила. Як вона могла залишитися на ногах, коли її труїли?.. Моє тіло палахкотіло від гніву, але я стримувався, заради неї.

Її вії здригнулись, і через мить Катя знову відкрила очі. Повільно. З болем. Але свідомо.

— Раїде... — знову прошепотіла вона. Її голос був хрипкий, мов зранене повітря.

— Тихо, — я схилився нижче, вловлюючи кожен звук. — Не змушуй себе говорити, якщо боляче.

Вона повільно хитнула головою. Очі зустрілись із моїми. У них було те, що розбивало все всередині — довіра. І водночас страх.

— Скажи мені, — мій голос знову став глухим, але чітким. — Що сталося перед тим, як тобі стало зле?

Вона стиснула повіки, пригадуючи.

— Я... була в кімнаті... після розмови з Лейлою… — її обличчя скривилось. — Потім вирішила трохи поїсти… На столику стояло… щось принесене — сік...фрукти. Я нічого не замовляла, Раїде, чесно...