Розділ 28

Раїд

Автомобіль мчав трасою, наче втікав від усього, що лишилось позаду. Від палацу. Від неї. Від погляду, в якому було занадто багато почуттів, щоб я залишився спокійним.

Я сидів на задньому сидінні, не відриваючи погляду від вікна. Пейзажі миготіли — гірські лінії, пустельні відтінки, пальми, що зникали у пилюці. Але всередині мене було ще більше пилу. Її відсутність уже починала тиснути.

Катя… Її ім’я звучало у мені як закляття, від якого не втекти. Я не мав брати її із собою. Це рішення було небезпечним ще від самого початку. Але кожного разу, коли я дивився на неї, вся логіка розсипалась, наче пісок під ногами. Вона ламала всі мої правила. Кожне. Одне за одним.

— Шейх, усе добре? — обережно запитав водій, помітивши моє напруження у дзеркалі.

— Їдь швидше, — кинув я коротко.

Я знав, що мені потрібно бути присутнім на зустрічі. Знати всі справи. Тримати контроль. Але все, чим була зайнята моя свідомість — це Катя. Її голос. Очі. Її тіло поруч, коли вона ще спала, а я дивився на неї, не в змозі торкнутися більше, ніж дозволив собі тієї ночі.

Вона моя. Але чи зможу я зберегти її, не зламавши повністю? — запитання точило розум глибше за будь-яку політичну гру.

Я не довіряв Лейлі. Її мовчання перед від’їздом. Її погляди. Занадто спокійна. Занадто холодна. А коли вона така, значить, щось задумала. Моє серце стискалось. Якщо вона хоч пальцем торкнеться до Каті…

— Зупини машину! — наказав я раптово.

Водій різко загальмував. Я вийшов. Гаряче повітря вдарило в обличчя, але я вдихнув глибше, щоб опанувати себе.

Катя. Тільки вона зараз мала для мене значення. Ще день, і я повернусь. Але до цього часу ніхто не посміє наблизитись до неї… — присягнув я собі, дивлячись у порожнечу пустелі попереду.

Я дістав телефон, і пальці самі натиснули знайомий контакт.

— Так, шейх, — пролунав голос Шахіра вже на другому гудку.

— Все добре? — мій голос був сухим, але всередині горіло нетерпіння.

Коротка пауза.

— Так, — чітко відповів він. — Катерина перебуває у своїй кімнаті. Не виходила. Служниця щойно віднесла їй сніданок. Все спокійно.

Я на мить заплющив очі, дозволяючи собі один-єдиний глибокий вдих.

— А Лейла? — кинув я.

— Була помічена в саду, а потім повернулась у своє крило. Схоже, вона не намагається контактувати з Катериною. Принаймні, поки що.

Я вловив у голосі Шахіра те саме, що відчував і сам: тривожне «поки що» зависло у повітрі, мов отрута.

— Не зводь з неї очей. Ні на мить, — мої слова були повільними, кожне — мов постріл. — І якщо хоч хтось спробує до неї наблизитись без мого дозволу… Ти знаєш, що робити.

— Так, шейх, — спокійно відповів Шахір. Він не потребував уточнень.

Я поклав телефон, але напруга не спадала. Зовсім. Ця жінка стала моєю. І я не дозволю нікому, ні Лейлі, ні братові, ні світу… зруйнувати те, що тільки почало між нами формуватись. Її безпека — це мій спокій. Її страх — моя слабкість. А я не дозволю собі бути слабким.

Залишалось вирішити важливі справи. А потім… я повернусь. Я опустив телефон на сидіння поруч і на мить відкинувся назад, заплющивши очі. Її голосу не було, лише спокійна відповідь охоронця. Але цього вистачило, аби напруга всередині трохи спала. Вона була в безпеці. Вдома. В моєму будинку.

Катя... Навіть її ім’я більше не звучало просто. Воно било в грудях, залишаючи відлуння на кожному ребрі. Мала б бути лише ще одна жінка. Чергова. Тимчасова. Але чомусь… вона стала всім, що я зараз бачив перед собою.

Я подивився у вікно. Міста змінювалися пустелями, а дорога тишею. Сонце повільно рухалось до зеніту, освітлюючи золотом обрії. Та спокій природи не знаходив відгуку в мені.

Усередині ще тліло. Не страх, бо я не знаю цього почуття. Але щось інше. Щось, що я ненавидів у собі. Тривога. Сумнів. І це викликала вона. Її тиша. Її втеча. Її здатність проникати в мої думки навіть тоді, коли я клянусь, що хочу її забути.

Якщо вона знову втече… якщо знову зникне без слів, то я більше не відповідаю за себе.

Я вдихнув повітря так глибоко, ніби намагався втопити в собі цей вогонь. Не вийшло.

— Швидше, — крикнув я водієві, нахилившись уперед. — Не зупиняйся, поки не прибудемо.

— Так, шейх, — коротко відповів він і натиснув на газ.

Машина рвонула вперед, а за вікном почали проминати знайомі обриси міста. Бізнес. Контракти. Люди, що готові поклонитись, аби отримати від мене шанс. Але жоден із них не міг змусити моє серце пропустити удар. А вона змогла. Та, яка прокидається з іншого боку ліжка й навіть не здогадується, що вже стала моєю найбільшою залежністю. Я не мав часу на слабкість. Але мав бажання, вперше за довгий час, повернутись. До неї.

Катя

Спершу це було просто неприємне відчуття в животі. Легкий тягар, ніби я з’їла щось надто жирне або не свіже. Я встала з ліжка, сподіваючись, що прогулянка до вікна допоможе, але вже за кілька хвилин відчула, як під ногами ніби попливла підлога.

— Що за… — прошепотіла, сперлась долонею об стіну.

Мене нудило. Не фізично, а на рівні нервів. Піт виступив на лобі, руки стали крижаними, а в горлі почало пекти. Я сіла на край ліжка, вчепившись пальцями в покривало, намагаючись дихати повільніше, хоча серце калатало, як навіжене.

Щось було не так. Я заплющила очі, але відчуття стало ще гіршим. Здавалося, що кімната обертається, і кожен новий вдих приносить хвилю запаморочення. Я пригадала сніданок. Свіжі фрукти, тост… нічого підозрілого.

Але смак…  Той дивний гіркуватий післясмак у напої, який я тоді списала на спеції…
Мене раптом охопив холодний жах. Я встала, похитнулась і змушено сіла знову. Пальці тремтіли. У грудях стискалась паніка.

Ні. Ні, це не могло бути… Я просто себе накручую. Просто стрес… Але всередині вже закрадалося підле й липке відчуття, що мене намагалися зламати. Вдарити, коли Раїда не було поруч. І я знала, кому це вигідно.