Розділ 27

Катя

Прокинувшись, я одразу відчула, що його вже немає в кімнаті. Простирадла були ще теплі, ніби він щойно підвівся. А на подушці залишився ледь вловимий аромат його парфумів, такий знайомий, такий... спокійний. Але в цю мить він лише посилював порожнечу поруч.

Я хутко підвелася, натягнула тонкий халат поверх нічної сорочки і босоніж вислизнула з кімнати. Щось у мені кричало, що я маю встигнути побачити його. Відчути ще раз, перш ніж він поїде.

Коли я вийшла на подвір’я, я побачила чорний автомобіль біля парадного входу. Водій уже стояв із відчиненими дверима. А Раїд… Раїд саме закидав сумку в багажник і щось коротко говорив охоронцеві.

— Раїде! — голос вирвався сам.

Він обернувся. На мить здивовано, але одразу ж його очі м’яко потемнішали. Ті, в кого ніколи не було ніжності, але саме зараз вона з’явилась. Для мене.

Я наблизилась повільно. Здавалося, земля під ногами гаряча від сонця, що тільки піднімалося. Повітря було наповнене запахом жасмину, вологим пилом і... страхом. Моїм страхом.

— Я не хотіла, щоб ти їхав от-так, мовчки, — прошепотіла я, зупинившись перед ним.

— Я думав, ти ще спиш.

— А ти думав поїхати без жодного слова?

Він трохи стиснув губи, а тоді нахилився й торкнувся мого обличчя долонею.

— Слова — це завжди найслабше місце, Катю. Але якщо хочеш, то слухай: я повернусь. Як тільки зможу. Я не залишаю тебе. Я лише від’їжджаю.

Я притулилась лобом до його грудей. Його запах, його тепло, все це хотілося запам’ятати назавжди.

— Я зненавиджу ці дні без тебе, — прошепотіла я, зціпивши пальці в кулаки.

— Добре, але чекай. Бо я повертатимусь саме до тебе.

Його губи впали на моє чоло так не квапливо, а майже благословенно. По-іншому він не вмів. Не показував слабкості, навіть коли прощався.

— Якщо буде щось не так, то Шахір поруч. І… — він зупинився, — тримайся подалі від Лейли. Вона… непередбачувана.

Я кивнула, і тільки тоді відчула на собі чийсь погляд. Піднявши очі, побачила Лейлу. Вона стояла на балконі другого поверху, в білій прозорій накидці, опершись ліктями об перила. Її очі горіли. Не вогнем, а отрутою. Вона бачила кожну мить. Кожен дотик. І кожне моє слово.

Але я не відвела погляду. Не цього разу. Раїд теж помітив її, але не озирнувся. Лише ще раз стиснув мою руку й прошепотів:

— Не дозволяй їй контролювати тебе. Я повернусь до тебе вже скоро.

Він сів у авто, і за кілька секунд чорний седан зник за аркою двору. А я ще довго стояла під вранішнім сонцем, відчуваючи, як його тепло вивітрюється зі шкіри.

І навіть тоді, коли я розвернулася й попрямувала назад до будинку, я відчувала, що Лейла все ще стоїть і дивиться. Дивиться на мене, як хижачка на жертву. Та цього разу… я не була готова тікати.

Я повернулася до дому з дивним тягарем у грудях. Порожнеча, яка залишилася після від’їзду Раїда, змішувалася з тривогою. Його останні слова про Лейлу... звучали в мені ще гучніше, ніж звук мотору його авто.

Кроки вели мене на кухню майже машинально. Захотілося чогось теплого, простого сніданку, що повертає до реальності. Кухня в маєтку була світлою, з великими вікнами й ароматом кориці та кави. Прислуга привіталася мовчки, і я жестом попросила чашку чаю.

Я тільки встигла сісти за стіл, коли почула клацання підборів. Воно було тихе, ритмічне, наче годинниковий механізм, що відраховує час до чогось неминучого.

Лейла. Вона з’явилася на порозі, мов привид у шовковому пеньюарі, який скоріше підкреслював її фігуру, ніж приховував її. Волосся зібране, очі нафарбовані, губи пофарбовані у холодний рожевий. Усе в її вигляді, і контроль, розрахунок та отрута, загорнута у дорогий аромат.

— Як мило, — протягнула вона, проходячи повз мене й без запрошення сідаючи навпроти. — Ти вже поводишся, як повноправна господиня. Снідаєш у моєму домі, наче він твій.

— Я лише чай, — відповіла я спокійно, хоча пальці стиснулись на чашці.

— Звісно, — вона злегка всміхнулась. — Все починається з чаю. А потім ліжко, кімната, ім’я. І навіть чоловік.

Я зціпила зуби, змушуючи себе не реагувати.

— Це ж не змагання.

— Ні, дівчинко. Це війна. Просто ти ще не зрозуміла, де опинилася.

Її голос був тихий, мов шепіт, але в ньому відчувалась прірва. Прірва між мною і світом, у якому вона була хижачкою, а я  новенькою та ще не до кінця усвідомленою здобиччю.

— Якщо ти думаєш, що Раїд буде бігати за тобою вічно, то помиляєшся, — продовжила вона, поклавши лікоть на стіл. — Він швидко захоплюється. І ще швидше розчаровується.

— Це ти про себе зараз?

Її очі спалахнули. Але вона втрималась.

— У мене його прізвище. Його дім. І зв’язки, які ти ніколи не отримаєш. Думаєш, він захистить тебе, коли я зроблю свій хід?

— Він вже захищає, — я підвела очі й уперше не відвела погляду. — І я не боюсь тебе, Лейло. 

Вона нахилилась уперед, її обличчя стало зовсім близько до мого.

— Ще побачимо, дівчинко. Може, страх знайде тебе завтра. А може, сьогодні ввечері.

Вона підвелась, випрямилась граційно, як змія, і залишила кухню так само тихо, як з’явилась. Її аромат ще довго висів у повітрі, а її слова у моїй свідомості.

Я допила чай холодним. І зрозуміла, що тепер у цьому домі мені доведеться не тільки любити. А ще, навчитись виживати.

Двері кухні зачинились за Лейлою, залишаючи по собі гіркий післясмак і ледь відчутний холод. Я сиділа ще кілька хвилин, не рухаючись. Чай вистиг. В повітрі зависла напруга, мов після грози. І мені хотілося тільки тиші.

Підвелась, наче у сні, подякувала мовчазній покоївці і попрямувала коридором до своєї кімнати. Кожен крок віддавався в мені гулом. У голові клубочились думки, тяжкі й суперечливі.

Її слова били точно. Глибоко. «Це війна». Чому я маю б бути у ній? Я не просила про це. Я не просила про його увагу, його близькість, його світ, у якому кожна емоція, то ризик, а кожне слово, то поле битви.