Розділ 26

Катя

Я сиділа на широкому ліжку, вкрившись пледом майже до підборіддя, але мені було холодно. Не від температури, а від тиші. Вона давила, розповзалася по кімнаті, торкалася до шкіри й серця одночасно.

Я досі не могла зрозуміти, що сталося. В один момент ми були в ресторані. Снідали. Я навіть… посміхалась. Дивилась на нього не з тривогою, а з інтересом. Раїд здавався іншим — не лише владним, не лише тим, хто вирішує мою долю за мене. А справжнім. Людським. Але щось зламалося.

Телефонний дзвінок. Одне слово. Один погляд. І все зникло. Він раптом став холодним. Закритим. У його очах знову з’явилася та стіна, через яку я так довго намагалася прорватись. Ми їхали в авто, і він мовчав. А я боялася запитати. Вперше, я боялася не його, а того, що можу почути у відповідь.

Хто я для нього зараз? Полонянка? Жінка? Чи проблема?

Я вперлася лобом у коліна, намагаючись зупинити вихор думок. Образа палала в мені. Я заслуговую на пояснення. На елементарну повагу. Але Раїд… він навіть не попрощався. Просто віддав наказ охоронцю провести мене до кімнати, мов річ, що треба сховати подалі. А я більше не хочу бути річчю.

Я підвелася, підійшла до вікна. Вечір огортав сад тінями. Десь у глибині маєтку блимнуло світло. Можливо, це його кімната. Можливо, він там зараз спокійний та не думає про мене взагалі.

Серце зрадницьки стискалось.

— Яка ж я ідіотка, — прошепотіла я в скло. — Я мала тікати ще в перший день. Мала не вірити жодному його слову. Мала… не дозволяти собі відчувати.

Але ж було вже пізно. Я стояла біля вікна, тримаючи руками себе за плечі, ніби це могло вберегти від гнітючого холоду, що розливався всередині. У голові вирував хаос. У серці — тріщини. Раїд змінився. Він наче знову збудував між нами стіну з мовчання та наказів.

Може, це і є його справжнє обличчя? Той холодний, владний шейх, який не звітує ні перед ким. Яке мені діло до його дзвінка, до причин? Але… було діло. Бо я більше не могла вдавати, що все це неважливо. Що він для мене лише тимчасовий чоловік.
Що я не думаю про нього щовечора, не ловлю кожен його погляд, не хочу знати, ким він є насправді.

Чорт забирай, Катю. Що з тобою відбувається? Я повернулась до ліжка, але зробити бодай крок не встигла.

Стук. Глухий та нетерплячий.

Я різко обернулась. Серце впало десь у живіт. Ніхто не мав приходити. Ніхто окрім нього.

Другий стук. Цього разу короткий. Пальці стиснулись у кулак. Я зробила крок до дверей, потім ще один, і обережно відчинила.

Переді мною стояв Раїд. І я одразу зрозуміла, що щось не так. Його очі були каламутні. Волосся розтріпане, сорочка розгорнута на кілька ґудзиків, мовби він і не намагався привести себе до ладу. Від нього пахло алкоголем. Не сильно, не різко, але достатньо, щоб я відчула.

— Раїд?.. — мій голос прозвучав тихо, як подих.

Він не відповів. Просто стояв і дивився. Але не тим хижим, впевненим поглядом, до якого я вже звикла. Ні. Його очі були важкі, повні якогось туману. І смутку. Незвичного для нього смутку.

— Ти… пив?

Він усміхнувся. Криво, майже насмішкувато.

— В мене була розмова з Лейлою, — сказав низько. — Після такого важко залишатись… тверезим.

Його голос обпалював не гучністю, а притлумленим гнівом, який вирував десь під шкірою. Я злякалася. Але не його, а тієї тривоги, яка раптом проросла в мені від самого вигляду цього чоловіка. Зламаного та втомленого.

— Тобі треба відпочити, — прошепотіла я, відступаючи на крок. — І… точно не тут.

— А я хочу саме тут, — промовив він, вловлюючи мій рух. — Бо тільки з тобою можу дихати. Навіть якщо ти цього не хочеш.

Його слова зависли в повітрі. Я дивилася на нього, але мовчала. Не тому що не знала, що сказати, а тому, що емоції тиснули зсередини, мов хвиля, яка от-от змиє все, що я так старанно будувала.

— Я не розумію тебе, Раїде, — тихо промовила я. — Одного вечора ти мене ховаєш, мов скарб, наступного вже тягнеш до себе, а потім відштовхуєш. І знову приходиш. Злий. П’яний. Зламаний.

Він опустив очі, неначе мої слова боліли йому фізично. Плечі обважніли, дихання стало глибшим.

— Бо я не вмію інакше, Катю. У моєму світі немає місця… почуттям. Там є контроль. Розрахунок. Вигода. І коли ти з’явилась усе пішло шкереберть. Ти не піддаєшся жодному з моїх правил.

Я насупилась.

— І що? Це виправдовує твою грубість? Те, що я для тебе лише виклик?

Він різко зітхнув, підійшов до мене на крок.

— Ти не просто виклик. Ти — моя втрата контролю. А я не знаю, як жити, коли не контролюю щось.

— А я не хочу, щоб мною хтось керував, — стиха відповіла я. — Я не річ, Раїде. Не привілей. Не трофей, за який ти маєш боротись.

Наші погляди зустрілись. У його було щось, що змінювалось. Поступово. Наче він з кожним моїм словом втрачав ту броню, яку так довго тримав між нами.

— Я не можу втратити тебе, — раптом промовив він. — Не зараз. Не тоді, коли вперше в житті хтось дивиться на мене не через титул, не через мої гроші, не через страх… а просто як на чоловіка.

Я відчувала, як усередині щось тремтить. Цей його голос… трохи зламаний, трохи хрипкий… Зовсім не схожий на того, кого я боялася ще кілька тижнів тому.

— То скажи мені, хто я для тебе? — запитала я, наважившись.

Мовчання... Він не відвів погляду. Але довго не відповідав.

— Ти — моя реальність. І моя прірва. Бо з тобою я або змінюсь… або знищусь.

Я відчула, як серце боляче стукнуло у грудях. А потім він опустив очі. Вперше за весь час так справжньо та щиро.

— Пробач, — прошепотів. — За все, що я зробив. За те, що змушую тебе боятись. За те, що не вмію бути тим, на кого ти заслуговуєш.

Тепер я мовчала. Погляд повільно опустився на його руки. Вони були  стиснуті, немов від напруги.

— Я не знаю, ким ти був до мене. Але я бачу, ким ти можеш бути зараз. І… може, ще не пізно.