Розділ 25

Раїд

Я дивився, як вона тримає чашку обома руками, наче намагається втримати тепло всередині себе. Катя не питала більше. Але я бачив, як у її очах розгортався внутрішній діалог. Вона аналізувала кожне моє слово, кожен погляд. І щось у цьому було… по-справжньому красиве.

Нарешті мені трапилась жінка, яка не боїться задавати незручні питання. Яка не боїться мене. Моєї сили. Моєї правди.

— Катю, — я простягнув руку, торкнувся кінчика її пальців. — У цьому світі все має ціну. І я готовий заплатити її за тебе.

Вона знітилась, але не відвела руки. Мовчала, але її дихання стало глибшим.
Я хотів щось сказати, продовжити, але мій телефон задзвонив, порушивши крихку гармонію, яку ми тільки-но збудували.

Зітхнув і глянув на екран. Ім’я, яке висвітилось, одразу викликало напругу в усьому тілі. Лейла.
Я натиснув "відповісти", не підводячись.

— Що трапилось? — мій голос був рівним, холодним.

— О, Раїде, як приємно нарешті тебе почути, — її голос був солодкий, майже обволікаючий. Але я знав цю солодкість — за нею завжди ховалась отрута. — Я чула, ти вирішив провести відпустку з... екзотичною гостею?

Мої щелепи стиснулись.

— Ти  ж телефонуєш не для того, щоб жартувати.

— Справді? А мені здавалося, що це саме ти жартуєш зі своїм становищем, Раїде. Я отримала приємний дзвіночок від деяких... цікавих людей. І якщо ти найближчим часом не повернешся додому, то я скористаюсь правами, які дає мені наш договір. Ти ж не забув?

Катя помітила, як змінився мій вираз. Вона дивилась уважно, мовчки, але вже насторожено.

— У тебе з’явився всього один шанс, щоб уникнути публічного скандалу, — прошепотіла Лейла. — І я тобі його даю. Повернись. Сьогодні ж.

Я натиснув "завершити" і кілька секунд просто дивився у вікно. Потім повільно повернувся до Каті.

— Щось сталось? — її голос був тихим, майже тривожним.

Я не відповів одразу. Лише встав і взяв пальто з підлокітника.

— Ми маємо повернутись. Негайно.

— Але…

— Це не обговорюється.

Я бачив, як її обличчя змінюється. Вона сховала емоції за маскою холодної згоди. Але очі… в них знову з’явилась відстань. Та сама, яку я так намагався скоротити.

Лейла знала, коли вдарити. І знала куди.
Але цього разу вона не виграє. 
Я не сказав більше жодного слова. Лише кинув короткий погляд на Катю, в якому, мабуть, відбилася вся моя злість, зібрана докупи. Не на неї, а на ситуацію. На Лейлу. На себе.

Я жестом покликав офіціанта й швидко розрахувався. Потім підійшов до Каті та подав їй руку. Вона вагалась лише мить, перш ніж взяти її. Її долоня була холодною — чи то від ранкового вітру, чи від моєї напруженості.

— Що сталось? — нарешті тихо спитала вона, коли ми вже виходили з ресторану.

— Нічого, що стосується тебе, — відрізав я.

Брехня. Все стосувалось саме її. Вона нічого не відповіла, лише злегка випрямилась і більше не дивилась на мене. І ця її мовчазна гордість виводила мене з себе ще більше, ніж ситуація з Лейлою.

Ми мовчки пройшли хол готелю, і я кивнув охоронцю, який уже чекав біля виходу. Чорний позашляховик із тонованими вікнами стояв на готові.
Я відчинив дверцята і коротко кинув:

— Сідай. Ми повертаємось у маєток.

Катя застигла на мить. Її очі спіймали мої, і я побачив у них той самий вогонь. Не страх, не покору, а спротив.

— Чому?

— Бо так треба, — відрубав я.

Вона стиснула губи, але сіла в машину.
Я обійшов авто і сів поруч. Дверцята клацнули, і тиша між нами стала ще густішою, ще напруженішою. Я не дивився на неї. Не міг. Бо знав, якщо подивлюсь, то скажу більше, ніж слід. А я не міг дозволити собі слабкість. Не сьогодні. Не перед розмовою з Лейлою. 

Машина рушила, а я сидів, вдивляючись у дорогу попереду, мов у війну, що тільки починається. 

Дорога тягнулась довгою стрічкою мовчання. Катя сиділа поруч, але наче за кілометри від мене. Вона не ставила запитань, не дивилась у мій бік, і, здавалося, навіть дихала тихіше, щоб не дратувати мене ще більше.

Але я вже був наповнений злістю. Не на неї. На те, як легко Лейла знову втрутилась у моє життя. Як уміло вона тиснула на слабкі місця, вдаючи безпорадну. Цей дзвінок — це чергова її спроба нагадати, що вона все ще моя дружина. Все ще "в домі". Все ще здатна все зруйнувати.
Але найгірше було те,  що це спрацювало.

Я кинув погляд у вікно. Пейзаж за склом змінювався швидко, але я не бачив його. Я бачив очі Каті, коли вона питала "Що сталося?" — з тією м’якістю, яка розбивала мою оборону. І бачив, як ці очі повільно закрились та наповнились холодом, образою і недовірою.

Коли авто заїхало на подвір’я маєтку, я знову став тим Раїдом, яким мене знали всі — холодним, непохитним та кам’яним.

— Шахір, — кинув я, щойно машина зупинилась, — проведи її в кімнату.

Катя повернула голову до мене, але я не глянув у відповідь. Вийшов з авто першим і навіть не зачекав, чи вона послухає. Знав, що піде. Не з довіри, а з розчарування.

Я крокував кам’яними доріжками до окремого крила, де мешкала Лейла, наче йшов на поле бою. В голові дзвеніла лють, пальці мимоволі стискались у кулаки. Я не хотів цієї розмови. Але мав закінчити цю виставу.

Служниця біля її дверей нахилилась у поклоні, коли я підійшов. Я мовчки відчинив двері й зайшов усередину.

В повітрі стояв аромат жасмину, улюблений запах Лейли. Занадто солодкий. Занадто нав’язливий. Як і вона.

Вона сиділа біля вікна, в напівтемряві, загорнута у легку шовкову хустку. Її обличчя було, як завжди, бездоганним. З тією ж самою вдаваною ніжністю, яку вона носила роками.

— Ти приїхав, — мовила вона м’яко. — Я знала, що приїдеш.

Я не відповів. Лише зачинив за собою двері й зробив кілька кроків уперед. Вогонь в мені вже не горів. Він повільно перетворювався на лід. Лейла знала, коли бити. І знала, що зачепити.