Розділ 24

Катя

Я почувалась… незвично. Не через сукню, не через макіяж, не через підбори, які стукали об підлогу, поки я йшла до дверей. А через той факт, що вперше за весь цей час, я вдягалась не для себе. А для нього.

Я довго обирала, стояла біля шафи з речами, які раніше вважала просто одягом. Але тепер кожен колір, кожен виріз, навіть блиск тіней на повіках мав значення. Я згадувала, на чому затримувався його погляд. Що змушувало його піднімати брову. Що стискало його щелепу.

Темно-зелена сукня. Та, яку я вважала занадто відвертою. Тепер була моєю бронею, і моїм викликом.

Коли я відчинила двері, серце калатало так голосно, що я боялась, Раїд почує. Але він мовчав. Тільки дивився. Його погляд був важкий, гарячий, пронизливий та ковзав по мені, мов дотик. Я побачила, як він ковтнув повітря, ледь помітно. Побачила, як напружився.

І я раптом… відчула перемогу. Та водночас, ще більше хвилювання. Бо бути красивою для нього — це як грати з вогнем. Ти або спалишся, або навчишся літати.

— Я… готова, — сказала я, стримуючи тремтіння в голосі.

Раїд лише простягнув руку. Його долоня була гаряча. Тверда. Надійна. І ця простота  не на словах, а на діях. Вона була небезпечно чарівною.

Ми стояли поруч у ліфті. І я відчувала, як кожен сантиметр його тіла поруч зі мною мовчки кричить. Він нічого не говорив. Але не потрібно було слів, щоб зрозуміти, що він оцінив, запам’ятав. Він… задоволений.

 І я — теж. Але разом з тим… я боялась. Боялась, що цей чоловік, якому я дозволила бачити мене справжньою, здатен зруйнувати мою захисну оболонку дощенту. І що, можливо, я цього вже більше не хочу зупиняти.

Ліфт м’яко піднявся на останній поверх, і двері відчинились майже безшумно. Нас одразу зустріло яскраве сонячне світло, що заливало просторий ресторан на даху готелю.

Тут усе виглядало по-іншому, ніж внизу. Світлі стіни, мармурова підлога, панорамні вікна, що відкривали краєвид на безмежне море. У повітрі пахло свіжою випічкою, кавою й чимось квітковим, можливо, з вазонів із жасмином біля балюстради.

— Це мій улюблений ресторан, — тихо промовив Раїд, торкаючись моєї спини. — Сюди майже ніхто не приходить, якщо я не дозволю.
Я ледь стрималась, щоб не запитати: «А я маю дозвіл?» Але його погляд, слизький і твердий, ніби вже відповів.

Ми пройшли поміж кількох столиків, накритих сніжно-білими скатертинами. Обслуговуючого персоналу майже не було видно — все, як і личить для таких «особливих» гостей. Один з офіціантів миттєво відсунув для мене стілець, інший приніс меню. Але Раїд просто махнув рукою.

— Все вже обрано, — сказав він до офіціанта, і той кивнув з повагою.

Я опустилась на стілець, відчуваючи себе наче в іншій реальності. Тут усе було надто спокійно. Надто гарно. Наче пастка, прикрашена квітами.

Раїд сів навпроти. Його рука повільно обертала келих із водою, погляд не зводився з мого обличчя.

— Ти поводишся інакше, — промовив він після кількох секунд тиші.

— Інакше?

— Ти не тікаєш. Не кусаєшся. — Його губи торкнулась ледь помітна усмішка. — І ти, вперше за весь час, вдяглась для мене.

Я відвела погляд. Сонце било в очі, але це було не воно. Це був Раїд. Його погляд. Його слова. Його присутність, яка розмивала межі між тим, ким я була, і ким починала ставати поряд з ним.

— А може, я просто голодна, — прошепотіла я.

— А може… ти починаєш приймати правила мого світу.

Я різко подивилась на нього. У його очах не було знущання, лише впевненість. Безмежна, абсолютна і така, що змушує або капітулювати, або кидатись на амбразуру.
І я поки не знала, що обрати.

Сніданок був поданий майже безшумно. Тонкий фарфор, срібні прибори, апетитна пахуча випічка, свіжі фрукти й аромат кави. Але їжа здавалася лише фоном. Усю увагу поглинав він — чоловік, що сидів навпроти. 
Його руки були спокійні, рухи точні. Здавалося, він не просто їв, а контролював усе навколо і навіть мене.

— У твоїх очах знову забагато думок, — сказав він раптом, не підіймаючи погляду від чашки.

— Можливо, тому що я починаю розуміти, в яке життя потрапила, — відповіла я тихо, ковтаючи гарячий ковток. — І не знаю, як із цього вибратись. 

Раїд нарешті підвів очі. Його погляд був серйозним.

— А якщо я скажу, що вибору в тебе більше немає?

— Тоді, мені потрібно знати, у що я занурююсь. І з ким.

Я поставила чашку. Мої пальці стискали її надто міцно. Серце калатало, але я знала — або зараз, або ніколи.

— Розкажи мені про себе, Раїд. Не як шейха, власника. А просто ти. І що буде зі мною, якщо я… якщо я залишусь?

Кілька секунд він мовчав. А потім повільно відсунув тарілку і притулився спиною до спинки крісла. Його погляд ковзнув по моїх рисах обличчя, затримався на губах, і тільки після того він заговорив:

— Мене вже зраджували. Жінка, якій я довірив усе. Вона не була моїм вибором, але стала моїм болем. Після неї я вирішив більше не любити. Не довіряти. А тим більше не прив’язуватись.

Я ковтнула повітря. Це було вперше, коли він говорив про це так… особисто.

— Це була твоя дружина?

Він кивнув.

— Вона була зі мною і з іншим. І не тому, що я був жорстоким. А тому, що вона хотіла іншого життя. Вільного. А я… я хотів, щоб вона була моєю.

— А тепер?

Він нахилився вперед. Його голос став нижчим, теплішим, але твердим:

— Тепер я хочу, щоб ти була моєю. Без брехні та зради.

— Це звучить, як вирок.

— Це звучить, як пропозиція, — виправив він. — Бути зі мною — значить, жити в моєму світі. Прийняти мої правила. Мою дикість. Моє захоплення. І мою темну сторону.

Я опустила погляд. У грудях усе стискалося.

— А якщо я відмовлюсь?

— Ти вже не зможеш. Бо ти вже моя.

Я відчула, як щось зрушилось у мені. Сильне, незбагненне. Страх і жага одночасно.

— А якщо я розіб’ю тобі серце?