Розділ 23

Раїд

Я дивився у вікно, наче міг знайти там відповіді. Але все, що бачив — це її відображення. Тонке, напружене, сповнене сумнівів. Катя. Моя слабкість, моя помилка… і водночас усе, що тримає мене при здоровому глузді.

— Бо ти змушуєш мене турбуватись. А я ненавиджу це відчуття, — повторив я, трохи тихіше, ніж мав намір.

Я почув, як вона зробила крок до мене. Один лише. І цього вистачило, щоб мої пальці стиснулись у кулак.

— Турбуватись про когось… це ж не так вже й погано, — сказала вона обережно. — Хіба не так?

Я розвернувся повільно і подивився їй у вічі.

— Для когось, може,  ні. Але не для мене.

— Чому?

— Бо я навчився жити без прив’язаностей. Без слабкостей. А ти… — я ковтнув повітря, — ти ламаєш кожну мою межу.

Вона мовчала. І я наблизився.

— Я хотів зробити з тебе слухняну жінку. Покірну. Тримати тебе в золотій клітці, аби не дражнила мій контроль.

— А вийшло?

— Все пішло не так. — Я провів пальцями по скроні, вдихаючи її запах, що лишався у повітрі. — Ти стала моєю залежністю.

Катя затремтіла. Я бачив це. І хоч мені слід було зупинитися, я не міг.

— Залишайся сьогодні зі мною. — Це не було наказом. І навіть не проханням. Це було зізнанням у тому, що я більше не хочу її відпускати.

Вона кивнула. Без слів. І я нарешті зробив те, що давно мав зробити. Обережно взяв її за руку, не стискаючи, а просто торкаючись.

— Цього разу… я просто триматиму тебе поруч, — прошепотів я. — І більше не дозволю тобі втекти.

Я ще тримав її руку, не відпускаючи. Вперше не через контроль. Не через звичку до влади. А тому, що не хотів, аби вона знову зникла, як сьогодні вранці.

Вона стояла переді мною така… спокійна, зосереджена, але я бачив, як всередині неї все ще точиться боротьба. Її губи ледь тремтіли. Її очі уникали моїх.

— Поснідаймо разом, — мовив я тихо. — Тут, у готелі. Нормально. Без вказівок. Просто ти і я.

Вона підняла очі, здивовано. Немов не чекала цього від мене.

— І це не наказ? — обережно уточнила.

Я стиснув губи, стримуючи посмішку.

— Ні. Це пропозиція, але, — я нахилив голову, — відмова не приймається.

Вона все ще мовчала, а потім видихнула з ледь помітною усмішкою:

— Добре. Але мені треба переодягнутися.

Я відступив на крок.

— П’ятнадцять хвилин, і я чекаю тебе біля ліфта.

— А якщо я запізнюся?

— Тоді, нам доведеться снідати в ліжку. І не тільки снідати.

— Раїд! — вона вколола мене поглядом, але я вже розвертався, задоволений.

Цей день починався інакше. І вперше за довгий час мені це подобалося. Я зачинив двері, залишивши Катю всередині. Її голос, її погляд усе ще відлунювали в мені, мов тиха буря. Я не звик турбуватися, але з нею… усе було по-іншому. Занадто по-іншому.

Кроки лунали порожнім коридором. Готель ще спав, приховуючи нічні історії за щільними шторами та втомленими стінами. Я йшов повільно, ковтаючи роздуми. Вперше за довгий час не планував наступний хід, а просто... дихав.

І раптом:

— Як не схоже на тебе, брате. Виходити з номеру і без охорони.

Я завмер. Цей голос змусив мене обернутися різко. Емір. Він стояв спокійно, притулившись плечем до стіни, немов господар цього поверху. На ньому був темний лляний костюм бездоганного крою, з-під розстібнутого коміра визирала срібна ланцюжок. Усмішка — звична, іронічна. Але очі… ті самі, що мали здатність проникати глибше, ніж хотілося б.

— Що ти тут робиш? — коротко спитав я.

— Просто вирішив оглянути, чим займається мій брат, — відповів він повільно. 

Я не відповів одразу. Погляд ковзнув до номеру Каті. Потім знову на нього. Він уловив це. Усміхнувся ширше.

— Не хвилюйся. Я не заважатиму тобі. — Пауза. — Або їй.

— Це попередження? — мої пальці напружились біля боків.

— Ні, Раїде. Це інтерес. Твоя дівчина… цікава. Але її подруга — ще цікавіша.

Я зробив крок ближче, і його усмішка трохи зменшилась.

— Тримайся подалі від них. Обох.

— Від однієї вже відмовився, так? — тихо кинув він. — Не бери більше, ніж можеш втримати, брате.

Я зупинився, вдихнув глибше. Цей чоловік був як лід, укритий оксамитом. М’який на вигляд, але здатний різати по-живому.

— Я не забув, що ти зробив востаннє, коли закохався. Не змушуй мене нагадувати тобі, чим це закінчилося, — прошепотів я.

— І ти не забувай, що саме тоді я навчився тримати все під контролем, — відповів він холодно. — Побачимось, брате.

Емір розвернувся й пішов, залишаючи по собі аромат дорогого парфуму та загрозливий післясмак. Я ще стояв на місці кілька секунд, стискаючи щелепу.
Потім знову глянув на двері. Катя... Її варто було вивести на сніданок просто зараз. Поки Емір не почав грати свої партії.

Я повернувся до себе в номер, мовчки зібрався. Кожен рух був точним та механічним. Костюм, годинник, духи. Наче одягав не просто тканину, а власну броню. Те, що я мав виглядати бездоганно, було не питанням смаку, а питанням контролю. Бо всередині мене вже давно вирувала буря.

Я зупинився біля дзеркала, глянув на своє відображення. І побачив очі, які ще пів години тому горіли від ревнощів. Вона змінює мене. І це, чорт забирай, не дає спокою.

Коли вийшов у коридор, було тихо. Лише м’який шум кондиціонерів, рідкісні кроки персоналу. Я оперся плечем об стіну навпроти ліфта. Запустив пальці у волосся, ковзнув поглядом у бік її дверей. Катя запізнювалась. Мені не подобалось чекати. Тим більше на неї, але я чекав.
Бо ця дівчина… чомусь змушувала мене ламати власні правила.

Я перевів погляд на індикатор ліфту. Ще хвилина, і зайду сам. Витягну, якщо буде потрібно. Але водночас… хотів, щоб вона сама вийшла. Не як заручниця, а як жінка, яка вже починає щось відчувати.

Моя долоня ковзнула по ґудзику піджака. Я стиснув пальці, знову звів погляд до її дверей.  Де ти, Катю?