Розділ 22

Катя

Я довго не могла заснути. Тиша у кімнаті була дивною. Вона не лякала, але обпікала. У кожному куточку цього простору відчувався він. Його запах. Його присутність. Його рішучість.

Він лежав на дивані, усього за кілька метрів від мене. І, здавалось, що навіть крізь подушку я відчувала його погляд, хоча очі мої були заплющені.

"Тепер ти — моя."

Ці слова пульсували в голові. Вони не були криком. Не були наказом. Але в них було все, і власність, захист, небезпека й щось глибше, чого я досі не вміла розпізнавати.

І що найстрашніше — я не знала, чому всередині мене не було спротиву. Чому серце не обурювалося, як раніше, а тільки глухо стукало у відповідь, мовби приймало.

Я прокинулась ще до світанку. У кімнаті панувала напівтемрява. Тіні від фіранок лягали на підлогу, наче сплутані думки. І тиша… знову вона. Густіша, ніж вночі.

Обережно підвелась. Раїд спав. Його широкі плечі були напівприховані ковдрою, обличчя — спокійне, майже мирне. Хтось інший подумав би, що це просто чоловік, який втомився. Але я знала, що у ньому спить буря. І варто їй прокинутись…

Мені треба було піти. Поки ще могла. Поки він не прокинувся й не заговорив знову тим тоном, від якого мліло тіло й зраджувала душа.

Я босоніж ступила до дверей, не видаючи жодного звуку. Серце калатало, але не від страху, а від рішучості. Ні, я не тікала. Просто хотіла повернутись у свій простір. У свою шкіру. У свою тишу без нього.

Ручка дверей піддалась з м’яким клацанням. Я ще раз глянула через плече.
Він не ворухнувся. І тоді я вийшла.

Коридор був порожній. Світло ще не заливало вікна. Готель дрімав, а я йшла, стискаючи пальцями поділ сукні. До себе. Назад. Але… вже з новим серцем. І новою тріщиною десь усередині.

Двері зачинились за мною майже беззвучно, і я полегшено видихнула. Нарешті у своєму просторі. У безпеці. Але це відчуття тривало всього мить, поки не побачила її.

— Ти?! — зупинилась на місці, ковтаючи повітря. — Ліно…

Подруга сиділа на краю мого ліжка, обійнявши коліна. У її погляді вирував неспокій. Волосся розпущене, очі трохи почервонілі.

— Я чекала тебе, — тихо мовила вона.

Я кинулась до неї, ніби після довгої розлуки.

— Ти як? — одразу схопила її за руки. — Скажи мені, що з тобою все добре. Він тебе не скривдив?

— Хто? — Ліна здивовано глянула на мене, але швидко зрозуміла. — А, ти про Еміра?

— Так! Ліно, він… він не такий, як здається. Я боюсь за тебе, розумієш? Він дуже схожий на Раїда, але ще… ще жорсткіший Ти не бачиш, що він уже виділив тебе серед інших?

— Катю, — вона зітхнула й трохи посміхнулась, але якось сумно. — Ти занадто переживаєш. Так, він справді виявляв інтерес… Але, чесно кажучи, мені він не подобається.

— Не подобається? — я здивовано кліпнула. — Але ти сміялась, коли він до тебе підходив. Ти з ним говорила…

— Я сміялась, бо намагалася не виглядати грубою. Ти ж знаєш, я не вмію одразу відштовхувати людей. Але всередині… мені було незручно. Його очі… вони ніби знали про мене все, хоча я нічого не встигла сказати. Це насторожує.

Я мовчала. Стисла її пальці міцніше.

— Обіцяй мені, що ти не залишишся з ним наодинці. Ніколи.

— Обіцяю, — кивнула вона. — Але, Катю… ти сама в це все ув’язла. І глибше, ніж думаєш.

Моє серце тьохнуло.

— Я знаю.

Я сіла поряд. Наші плечі торкнулись. І в цій короткій тиші між нами знову відчувся світ, де небезпека й пристрасть переплітаються. Світ, де навіть подруга — остання ниточка до нормального життя, могла стати мішенню. Я мала її берегти. Навіть якщо сама вже не належала собі.

— Я, мабуть, піду, — Ліна встала з ліжка й обережно пригладила волосся. — Мені ще треба переодягнутись і зібратись на зміну. Якщо Емір знову прийде, гадаю, я знайду спосіб уникнути його.

Я мовчки кивнула, хоча тривога в грудях ще не стихала. Підійшла й міцно обійняла її.

— Будь обережна, Ліно.

— Ти теж, — прошепотіла вона й вийшла, залишивши мене наодинці з власними думками.

Коли двері зачинились, тиша навалилась різко. Я сіла на край ліжка й відкинулась на подушки. Ще кілька хвилин я лежала, вдивляючись у стелю. Пульс ніби сповільнився, тіло врешті розслабилось.

Хоч трохи відпочину…

Я заплющила очі, і сон, нарешті почав огортати. Аж раптом пролунав стукіт. Різкий, чіткий, однозначний.

Я рвучко сіла в ліжку, серце вистрибнуло в горло. Стук повторився, але тепер сильніше.

— Хто це може бути? — прошепотіла сама до себе, встаючи.

Підійшла до дверей босоніж, тіло ще не встигло оговтатись від дрімоти. Подивилась у вічко. І завмерла.
За дверима стояв… Раїд.

Я завмерла перед дверима, роздумуючи  відчиняти чи ні. Але стукіт повторився. Гучніший, різкіший.

— Катерино. — Голос був низький, спокійний... але той спокій, що тримається на волосинці.

Я стисла губи й повільно відчинила. Його погляд одразу впився в мене, темний, мов хмара перед бурею.

— Що ти собі дозволяєш? — прошипів він, проходячи повз мене до кімнати, навіть не чекаючи запрошення.

— Я… я просто хотіла повернутись, поспати у своєму номері…

— Поспати? — Його голос зірвався. — Ти втекла, Катю. Я прокинувся, а тебе немає. І жодної записки. Жодного слова. Я вже був готовий підняти всіх на вуха.

Його роздратування пульсувало в повітрі, але за ним… я побачила щось інше. Хвилювання.

— Я не втекла. Просто… — я ковтнула повітря. — Просто захотіла побути на самоті. Після всього.

— Після чого? — холодно запитав він. — Після того, як я дозволив тобі спати спокійно? Після того, як не доторкнувся до тебе, хоч мав усі підстави? Це для тебе “всього”?

— Не перекручуй! — вибухнула я. — Ти не маєш права…

— Я не маю? — Він зробив крок до мене. — Ти в моєму готелі. Під моїм захистом. І моя… терплячість не безмежна.

Я зустріла його погляд. І в ньому було те, чого я не очікувала: страх. Не гнів. Не ревнощі. Страх того, що я знову зникну.