Розділ 21

Раїд

Нічне море заспокоювало, але не мене.
Катер пришвартувався м’яко. Жоден рух не позбавив потієї бурі, що кипіла всередині мене. Катя йшла поруч мовчки, не відводячи погляду, але я відчував її напругу. Вона тремтіла, але не від страху, а від боротьби з самою собою.

Я не доторкнувся до неї, коли ми вийшли на берег, хоча кожен м’яз рвався втопити руки у її талії й пригорнути так, щоб більше не відпускати. Але я не мав права знову втрачати контроль. Не зараз.

— Готуй все, щоб нас ніхто не турбував, — кинув я до одного з охоронців, який одразу зник.

Я провів Катю крізь фойє, де персонал поспіхом опускав погляди. Її босоніжки цокали по мармуру, вона йшла трохи попереду, з піднятою головою. Така горда і вперта, що хотілося або стягти цю впертість з неї, або захоплено вклонитись.

Ліфт. Мовчання продовжувалось. Лише відлуння подихів у тісному просторі. Вона не дивилась на мене. Але я бачив її відображення у стінах кабіни. Як її губи стиснуті в лінію, як важко вона ковтає власні думки.

Вона не втекла. Не зупинилась. Не намагалась уникнути. І саме це підбурювало мій розум сильніше за будь-який її опір.

Коли двері зачинились за нами у номері, я зупинився біля неї.

— Хочеш сказати щось? — спитав тихо.

Вона мовчала.

— Тоді мовчи, але слухай. — Я повільно обійшов її, наче вовк, що кружляє навколо своєї здобичі. — Відтепер ти не будеш нічиєю мішенню. Нічиїм об'єктом бажання, окрім мене.

Вона різко обернулась. І тільки хотіла відповісти, як я підняв руку.

— Я знаю, ти хочеш вірити, що ще маєш вибір. Але, Катю… — я наблизився впритул, її дихання стало нерівним, — ...цей світ не такий як ти думаєш. Тут або тебе обирають, або купують.

— А ти? — прошепотіла вона. — Що робиш ти?

— Я — той, хто не дозволить тебе ні купити, ні відібрати. Бо ти вже моя.

Вона мовчала, але її погляд говорив більше за будь-які слова. У ньому був спротив, тривога… і щось нове. Зацікавленість. Небезпечна для неї, приваблива для мене.

— Сядь, — вказав я на диван біля панорамного вікна.

Катя повільно рушила вперед і присіла, обережно тримаючись на краєчку. Я ж стояв навпроти — прямий, напружений, мов арка, що ось-ось трісне.

— Ти хочеш знати, хто я насправді? — повільно спитав я.

Вона кивнула. Без слова. Я підійшов до столика, налив собі віскі. Потім ще один келих поставив перед нею. Вона не торкнулась.

— Мене виховували як спадкоємця. Але ніхто не вчив бути людиною, — почав я тихо, вдивляючись у напівтемряву кімнати. — З п’яти років лише уроки влади, політики, самоконтролю. З десяти були перші поїздки на переговори, де я мав мовчати і дивитись, як дорослі продають одне одного усмішками.

— А любов? — її голос прорізав тишу несподівано.

Я засміявся. Коротко та глухо.

— Любов? Її ховали, як ховають зброю. Все, що я знав — це контроль, влада та покора.

— А зараз?

Я підійшов ближче. Сів поряд, але не доторкався. Просто дивився, як у її очах змінюється вираз від захисту до розуміння.

— А зараз я хочу… забути все це. Але тільки з тобою.

Катя опустила погляд. На мить повисла тиша. Я майже подумав, що вона не повірить. Що знову підніме бар’єри. Але замість цього вона прошепотіла:

— То чому ж ти поводишся так… наче я твоя власність?

Мене немов обпалило.

— Бо тільки це я і вмію. Привласнювати, аби ніхто не зміг зламати.

Вона подивилась на мене прямо. Очі блищали.

— А якщо це і є те, що мене ламає?

Її слова вдарили сильніше, ніж будь-яка куля. Я вдихнув повітря повільно, крізь зуби, стискаючи склянку.

— Тоді скажи. І я зупинюсь.

Вона мовчала. І тоді я не витримав. Пальці торкнулися її руки. Такий легкий дотик, ніби перевіряючий, чи вона справжня. Вона не відсмикнулась і я схилився ближче. Її подих змішався з моїм.

— Не мовчи, Катю. Бо мовчання — це згода. І я… Я вже не впевнений, що зможу зупинитись, якщо ти і далі мовчатимеш.

Між нами знову народилася тиша. Але тепер вона була іншою. Гарячою. Напруженою. Як павутина між пальців — ледь доторкнись, і вона зруйнується. Або… заплутає обох назавжди.

Катя мовчала, але це мовчання пульсувало, живо билося між нами, як ще одна істота. Її губи тремтіли, погляд ковзав по мені, зупиняючись то на очах, то на ключицях, то нижче, немов вивчала, боялась і… хотіла. Я бачив це. Відчував кожною клітиною.

Я нахилився ближче, так, що її волосся ледь торкнулося мого підборіддя. Тепло її тіла притискалося до мого крізь тонку тканину. Катя не відсторонилася. Її груди піднімались швидше, подих став коротшим.

Мої пальці ковзнули до її талії — повільно, з натиском, що вбирав у себе моє стримане бажання. Вона вигнула спину, ніби сама шукала цього дотику. І я не стримався.  Мої губи знайшли її шию, гарячу, запашну та вразливу. Вона ойкнула. Ледь чутно. Але цього вистачило, щоб я запалився остаточно.

— Ти зводиш мене з розуму… — прошепотів я їй у вухо, затискаючи її зап’ястя в долоні.

Вона дивилась на мене широко розплющеними очима. Її губи розтулені, в  тіло тремтить.

— Скажи мені, що ти хочеш цього… — хрипло вимовив я, торкаючись носом до її щоки, ковзаючи губами до її рота.

І вона прошепотіла. Але не те, чого я чекав.

— Я… я ще ніколи…

Я завмер. Усі м’язи в тілі стиснулись, мов струмом прошило. Відійшов на крок, мовби обпікся.

— Що? — мій голос зірвався.

Вона опустила погляд. Очі заблищали, але не від бажання, а від сорому. Вона не вміла брехати.

— Я… Я ще невинна, Раїд.

Ці два слова розбили мою пристрасть, мов глиняну посудину. Серце закалатало ще сильніше, але вже не від жаги, а від гнітючої несподіванки.

— Катю… — я вдихнув повітря глибоко, стримуючи бурю, що підіймалась зсередини.

Її руки зсунулись на живіт, ніби намагалась себе вберегти. Я бачив, як вона напружилась, готова до мого осуду. Але замість цього… я лише заплющив очі.