Розділ 20

Катя

Я більше не могла слухати гучні голоси, притворні тости й дивні компліменти. Кожен новий погляд, що ковзав по мені, здавався ще тяжчим, ще бруднішим. Але саме його погляд… той, що належав Еміру, змушував моє серце стискатись. Бо тепер він не відривався від Ліни.

— Вона не для нього, — прошепотіла я майже несвідомо, більше для себе, ніж для когось іншого.

— Можливо, — відповів Раїд. Його голос був рівний, без емоцій. Але я вловила у ньому нотку напруги.

Ліна сміялась. Її голос, такий знайомий і щирий, лунав легким дзвоном між гостями. Вона, певно, не підозрювала, що її сміх уже став для когось викликом. Ціллю.

Я дивилась, як Емір нахиляється до неї, щось говорить, якось по-особливому. Його жести були м’які, майже вишукані. Очі — темні, загадкові. Він знав, як приваблювати. І знав, кого.

— Зупини його, — прошепотіла я до Раїда, не стримуючи тривоги. — Вона не така, як ці всі…

— А яка вона? — його голос був трохи глузливим.

Я різко обернулась до нього.

— Справжня. Чиста. І якщо твій брат зламає її…

— Тоді він отримає проблеми, — спокійно відповів Раїд і ковтнув вино. 

— Вона не "річ", Раїде!

— Я й не казав, що вона річ, — ледь посміхнувся він. — Але ти вже заговорила, як ревнива жінка.

Моя щелепа стиснулась.

— Якщо ти дозволиш йому її торкнутись, я ніколи не пробачу тобі.

Раїд підняв брову, але замовк. А на іншому боці палуби Емір нахилився ще ближче до Ліни, і я побачила, як її щоки налились рум’янцем.

Тривога наростала. Десь усередині мене визрівав панічний страх. Раїд стояв поруч такий теплий, сильний, наче стіна. Але я більше не була певна, чи стане він цією стіною між моєю подругою та його братом… чи просто спостерігатиме, як Емір розпочне власну гру.

Я відчула, як атмосфера навколо змінилась, ніби повітря стало густішим. Музика трохи стихла, а увага гостей переключилась… на мене. Знову.

Інстинктивно зробила крок ближче до Раїда. Але це не зупинило іншого шейха — високого, з начищеним до блиску кільцем на мізинці. Він зухвало підійшов і, не питаючи дозволу, взяв мене за руку.

— Я хочу потанцювати з нею, — промовив він арабською, але я вловила суть.

Раїд не відповів одразу. Його пальці на келиху напружились. Погляд застиг, мов крижаний клинок. Повільно він повернув голову, вбиваючи очима у чоловіка, що досі тримав мене за зап’ясток.

— Відпусти, поки ще можеш це зробити добровільно, — спокійно сказав Раїд. Але тиша, що запала навколо, зробила цю фразу загрозливішою за крик.

Шейх усміхнувся, ніби не почув, і тільки сильніше стиснув мою руку. І тоді… сталося.

Раїд миттєво вдарив його по передпліччю — чітко, без зайвого руху. Той охнув, послизнувся і впав на палубу, зірвавши бокалом столик позаду. Скло бризнуло в боки. Декілька жінок здригнулись, один з охоронців кинувся вперед.

Але Раїд лише відступив на крок, вкриваючи мене собою.

— Ніхто не має права торкатись до моєї жінки, — сказав чітко. Його голос не був гучним, але лунав так, ніби це був наказ богів.

Я стояла мов вкопана. Долоня ще пульсувала від чужого дотику, але тепер вона була захована в теплій, сильній руці Раїда.

Погляди гостей… Дивилися на нас із зацікавленням, із шепотом. А я хотіла тільки втекти звідти. І водночас не відходити від нього ні на крок.

Раїд повернувся до мене.

— Ходімо, — сказав тихо. — Я більше не дозволю нікому дивитись на тебе так.
Його пальці обпікали мою долоню, коли він мовчки тягнув мене за собою. Шепіт гостей лишався позаду, як і вигнуті брови, напівусмішки, погляди — збуджені, зацікавлені, осудливі.

Раїд йшов швидко, впевнено, не озираючись. І навіть якби я захотіла вирватися, то не змогла б, не з його хваткою, не з цим поглядом, що був спрямований уперед, мов лезо меча.

Ми спустилися сходами з палуби. Перед трапом уже чекав катер. Маленький, але розкішний, із чорним корпусом та золотими деталями. Охоронець мовчки відійшов убік, ніби зник. І ми залишилися самі — тільки я, Раїд і тиша вечірнього моря.

— Це було зайве, — видихнула я, коли ми ступили на палубу катера.

— Ні, — відрізав він. — Зайвим був його дотик до тебе.

Його погляд спалахнув, коли він відпустив мою руку так, ніби не хотів цього робити. Але раптом розвернувся до керма і махнув капітану. Той кивнув і рушив.

Катер рвонув з місця, залишаючи за собою піну, а в мені ще пульсувала напруга вечора. Я опустилась на м’яке сидіння, спостерігаючи, як яхта віддаляється у темряві. В голові роїлись думки, але серце калатало гучніше.

Раїд стояв біля борту, мовчазний, кам’яний. Але я бачила, як напружені його плечі, як важко він дихає. Цей чоловік, що ось щойно мало не зламав руку іншому через мене…

— Ти божевільний, — прошепотіла я.

Він повернувся, і я зустріла його погляд. І в ньому не було нічого, окрім полум’я.

— А ти тільки зараз це зрозуміла?

Між нами знову пролетіла іскра. Без торкання, без слів. Просто мовчання і присутність. Катер летів крізь ніч, а я сиділа навпроти чоловіка, якого мала ненавидіти, але з кожним подихом розуміла, що щось уже пізно ламати.

Катер гойдався м’яко, майже невагомо, але всередині мене штормував океан. Раїд повільно підійшов ближче, зупинився поруч, спершись руками на бильця біля мене. Його тіло було так близько, що я відчула, як тепло, ні — жар, від нього обпікає.

— Цікаво, — хрипко озвався він, нахилившись до мого вуха. — Чому ти ще  досі мене не вдарила?

Я завмерла. Його голос був хижо-грайливим. Ледь приглушеним, але кожне слово торкалося шкіри, мов пальці.

— Бо ти… — я облизала губи, спробувала не відвести погляду. — Ти ніколи не даєш мені часу на це.

Його усмішка повільно розтягнулась у кутиках губ. Він обережно провів пальцями вздовж мого плеча, доторкнувся до голої шкіри біля лямки сукні.

— І що б ти зробила, якби я дав тобі… увесь вечір?