Розділ 19

Катя

Я стояла перед ним, наче гола, але не тілом, а душею. З кожною секундою після його слів мої груди стискались все сильніше.

"Тепер ти моя по-справжньому."

Ці слова вкарбувались у мене, мов тавро. Мені хотілося кричати, вирватись, заперечити. Але ще більше — знову втопитися в тому поцілунку, в його шаленому дотику. Ще мить, і я б сама простягнула йому руки, як приречена.
Я ненавиділа себе за це.

Раїд не зрушив з місця. Стояв, мов хижак, що лише вдає, ніби відпускає жертву. Його очі були темні, пильні, голодні і не відривалися від мого обличчя. А я… Я боролася з тим, що проростало в мені.

Це був не страх. І не ненависть. Це було щось інше. Більш небезпечне. Похмуре, як ніч над пустелею.

Бажання.

Я відчула, як воно стискає горло. Як не дає дихати. Як паралізує розум.

"Я не хочу належати йому..." — подумала я.
"…Але частина мене вже це зробила."

Я опустила погляд. Мої руки все ще тремтіли, а щоки палали. І я знала, що Раїд це бачить. Він знає, що переміг. Та в мені ще жевріла іскра спротиву. Ще не кінець.
Я не скажу цього вголос. Не зараз. Не поки я ще можу втриматися.

Раїд підійшов ближче і його пальці ледь торкнулися мого підборіддя, піднімаючи моє лице до себе.

— Ти боїшся мене, — прошепотів він.

— Я боюся себе поруч з тобою, — відповіла я тихо.

Це була правда. Найгірша з усіх.
Його очі були темні, впевнені та ввібрали мене всю. Щоку ще палило від його подиху, губи зрадливо тремтіли. Але він… зупинився.

Наче сам собі дав команду “Досить”.
Наче знав, що я на межі. І скористався цим, аби утвердити свою владу.

Раїд відступив на крок. Його рука залишилась у повітрі ще на мить, а потім повільно опустилась. На обличчі сяяла переможна усмішка. Спокійна, але така, що викликала бурю всередині мене.

— Годі, — його голос звучав м’яко, майже ніжно, але в ньому було щось владне, тверде. — Ми маємо повернутись до гостей. Не варто залишати зайві питання.

Я не одразу збагнула зміст сказаного.
Здавалося, ніби все навколо ще й досі дихає пристрастю. Як він може так легко перемкнутися? Як може тримати себе в руках, тоді як мене розриває навпіл?

Я мовчала. Здається, навіть кліпати забула.

— Катерино, — він нахилився ближче, — ми з тобою станемо причиною не однієї плітки. Але краще, якщо це буде моя версія подій. Інакше… — його погляд став гострішим, — доведеться вигадувати нові способи, аби змусити тебе бути покірною.

Мені хотілося щось відповісти. Кинути йому у відповідь хоча б одне слово. Але горло пересохло. Розум був ніби затуманений.

— Готова? — запитав спокійно.

Я стиснула кулаки. Зібралась. І кивнула. Бо опиратися зараз означало розпалити бурю ще дужчу.

Раїд вийшов першим. Я пішла за ним.
У голові шуміло. В грудях вирував холод і вогонь водночас. Ми вийшли на палубу, і вечірнє повітря одразу обпекло шкіру. Здавалося, що всі повернулися до своїх розмов, але я чітко відчувала, що за нами стежили.

Раїд більше не тримав мене міцно за лікоть, як раніше. Його дотик був м’яким та теплим. Він навіть трохи нахилився до мене, щось пошепки прокоментував про одного з гостей, змусивши мене мимоволі посміхнутися. Його голос звучав майже… турботливо?

Це було так неприродно бачити його лагідним. Після всього. Після пристрасті в каюті. Після шалених ревнощів. Після грубості, що ще жила на моїй шкірі, наче залишила невидимий відбиток.

Але зараз він був спокійний, впевнений і дуже близький. Наче весь світ знову звівся до цього чоловіка.

— Брате, — пролунав голос за спиною Раїда.

Ми обернулись одночасно. Перед нами стояв інший шейх. Молодший, але не менш впевнений у собі. Його очі були темні, блискучі, з насмішкуватим відтінком. Усмішка вигравала легка, майже чарівна. Та водночас в ній відчувалося щось штучне та вивірене.

— Катерино, — Раїд ледь нахилився до мого вуха. — Знайомся, це мій брат, Емір.

— Дуже приємно, — відповіла я автоматично, намагаючись не втратити врівноваженого вигляду.

— Навзаєм, — Емір мовив плавно, з легкою усмішкою. Його погляд ковзнув по мені від голови до п’ят. Занадто відверто. Занадто зухвало.

Мені стало некомфортно. Він дивився на мене не як на людину, а як на черговий трофей. Наче оцінював, наскільки я годжуся… для його брата.

Я відступила на півкроку, ніби підсвідомо шукала захисту поруч з Раїдом. І той відреагував м’яко, але помітно, поклав руку мені на талію. Його дотик цього разу був не грубим, а більше захисним. І вперше, по-справжньому приємним.

— Емір лише прибув, — сказав Раїд. — Але вже прагне втрутитися у все, що мене стосується.

— Твої справи завжди були надто цікавими, — з усмішкою відповів Емір, а тоді обвів поглядом палубу. І… зупинився.

Я простежила за його поглядом і серце стиснулось. Він дивився на Ліну.
Вона стояла біля бару, допомагаючи іншій офіціантці. І, схоже, зовсім не усвідомлювала, що привернула чиюсь увагу. Але я знала цей погляд.

Очі Еміра блищали з тією самою насмішливою і хижою цікавістю, з якою кілька секунд тому він дивився на мене.
Мені не сподобалося це. Не сподобався сам Емір.

Я відчула, як напруга повернулась. І дивно, але саме дотик Раїда на моїй талії несподівано заспокоїв.

Його погляд не відривався від неї. Ліна, як завжди, була зосереджена на роботі, не помічаючи нічого навколо. Її легкий силует миготів між столиками, а темне волосся спадало на плечі рівною хвилею. І саме на неї дивився Емір. Упевнено. Хижо. Зацікавлено.

Усередині мене щось здригнулося. Мене не так лякала сама присутність цього чоловіка, як те, з якою легкістю він зчитував усіх навколо. Як він усміхався, мов той, хто вже наперед знає результат гри. І якщо раніше я вважала Раїда небезпечним, то Емір… був наче безмовна загроза, яка прикидається шармом.

— Вона… з твоїх? — запитав він у Раїда майже буденно, кивнувши у бік Ліни.