Розділ 18

Катя

Його пальці зімкнулись на моєму зап’ясті, немов сталеві кайдани. Раїд йшов швидко, впевнено, і я ледь встигала за ним, спотикаючись на кожному кроці. Його мовчання било сильніше за крик.

— Пусти мене! — вирвалось у мене, коли ми завернули за черговий поворот палуби.

Але він не зупинився.

— Ти поводишся як… як деспот! — закричала я вже голосніше, силкуючись вирватись. — Я не твоя власність, Раїде! Не ти вирішуєш, з ким мені говорити й де бути!

Моє тіло ще тремтіло від хвилювання, злість кипіла, змішуючись із приниженням. Він вирвав мене з каюти, мов непокірну рабиню, прямо на очах охоронців, персоналу, а головне — Ліни. Перед нею я не мала бути слабкою. Не після всього.

— Куди ти мене тягнеш?! — гукнула я, втиснувши п’яти в килимове покриття вузького коридору.

Нарешті він відчинив важкі дерев’яні двері та буквально впхнув мене всередину. Велика кімната без вікон, схоже, приватна вітальня з товстими шторами й тьмяним світлом ламп. Ізолювання. 

Він зачинив двері на ключ.

— Ти переходиш межу! — голос мій зірвався на крик. — Це вже не просто владність. Це хвороба! Тобі здається, що можеш мною володіти, але це не так!

Раїд мовчав. Але погляд... Його погляд палахкотів. Я відступила на крок, шукаючи хоч якусь втечу. Від нього. Від того, ким я ставала поряд із ним.

— Ти можеш замкнути двері. Можеш змусити мовчати. Але ти ніколи не змусиш мене належати тобі, якщо я цього не захочу.

Тиша після моїх слів була такою щільною, що здавалося, її можна порізати ножем. Але я не опущу очі. Я не втечу. Цього разу я стояла прямо. Дихала важко, але впевнено.

Його мовчання лякало більше, ніж будь-які слова. Я чекала, що він почне кричати, але ні. Він тільки повільно наблизився, наче хижак, який упевнений у своїй здобичі.

— Я ж попереджав, Катерино, — його голос опустився до небезпечного шепоту. — Не грай зі мною в ігри, в яких програєш першою.

— Ти називаєш "грою" моє життя? — випалила я, але відійшла назад.

— Я називаю грою твою спробу втекти від того, що між нами. І повір, я граю краще, ніж ти можеш уявити.

Моя спина вперлась у стіну, і в ту ж мить його долоня вдарилась поруч, притискаючи мене не тілом, а присутністю. Його інший бік був не менш владний. Суцільна тиша, спокій та небезпека.

Він нахилився, його дихання обдало мою шкіру. Тепле. Мужнє. Несамовите.

— Ти зіпсувала сукню, — тихо промовив він, майже лагідно. — Спробувала втекти. Вийшла на палубу, де тебе розглядали, як лот на аукціоні. Але ніхто… — його пальці сковзнули вздовж моєї щоки до шиї — …ніхто не отримає тебе. Я нікому не дозволю навіть мріяти про це.

Я затамувала подих. Пальці на моїй шкірі були теплі, але тіло пробирав озноб. Від злості? Від страху? Від нього самого?

— Раїд… — прошепотіла я, але сама не знала, що хотіла сказати. Заборонити? Благати? Пояснити?

Він нахилився ближче, його губи майже торкнулись моїх.

— Не вказуй мені, що робити, і я залишу тобі свободу в межах, які сам визначу.

Його погляд опустився нижче, зупинився на ключицях, на моєму грудному диханні – прискореному та збитому. Він бачив усе. Читав усе. І цього разу не приховував бажання.

Його рука ковзнула на мою талію, з силою, але не грубістю. Він тиснув на мене, як хвиля, яка могла або поглинути, або обійняти. І я не знала, чого хочу більше — боротись чи згоріти в цій прірві.

— Я з тобою не тому, що хочу, — прошепотіла я, хоч і знала, що це звучить уже не зовсім переконливо.

— А я зроблю так, що ти не захочеш бути ні з ким іншим, — відповів він.

І в цю мить мені страшно закортіло вірити йому. Його долоня ковзнула вздовж мого боку, і я мимоволі здригнулась. Не від страху, а від того, як тіло зрадницьки відгукувалося на кожен його дотик. Раїд був як буря: не можна було зупинити, не можна було передбачити. І що гірше,  я вже не була впевнена, що цього хочу.

— Відпусти мене… — видихнула я, але голос був занадто тихим, занадто слабким, щоб це справді звучало як наказ.

Він усміхнувся краєчком губ. Повільно. Небезпечно.

— Хочеш, щоб я зупинився? Справді?

Його пальці знову торкнулися шкіри, там, де розріз сукні відкривав стегно. Він не поспішав. Лише проводив долонею, залишаючи після себе вогонь. Кожен дотик був викликом. Мені, моїй волі та моєму контролю.

Я заплющила очі, намагаючись зібрати думки в кулак. Але все, що лишалося в голові — це він. Його запах. Його дотик. Його ритм дихання.

— Думаєш, я цього хотіла? — прошепотіла я, хрипло, крізь сплутані думки. — Щоб мене тримали, як заручницю?

— Ні, — відповів Раїд, вловлюючи кожне моє слово, — ти просто хотіла втекти. Як дика кішка, яка не визнає ні господаря, ні клітки. Але я навчу тебе бути моєю.

Його губи торкнулися вилиці. Потім нижче. Шия. Моя рука інстинктивно лягла йому на груди, ніби намагалась відштовхнути, але пальці самі впились у тканину сорочки. Я чула, як б’ється його серце — рівно, впевнено, по-чоловічому сильно.

— Я тебе ненавиджу, — прошипіла я, але це більше нагадувало молитву, ніж погрозу.

— А твоє тіло каже інакше, — його голос був низьким, хриплим, як у того, хто вже сам ледве тримається.

Між нами вже не було повітря. Лише спрага. Він тримав мене не руками, а волею. Важко було дихати, ще важче було думати.

І саме в цей момент я зрозуміла, що він не залишить мені шансу. Я вже не пам’ятала, коли перестала пручатися. Коли перестала відштовхувати його, а почала притягувати. Можливо, коли він зупинився на мить, вдивляючись у мене так, ніби хотів прочитати думки. Або коли його дихання сплелося з моїм, і світ перестав існувати. Лише ця мить. Лише ми.

— Не роби цього, — прошепотіла я. Сама не знаючи, що мала на увазі: не зупиняйся чи не починай.

Раїд нахилився ближче. Його чоло торкнулось мого. Долоня ковзнула мені на щоку, ніжно, майже болісно обережно.