Розділ 17

Раїд

Я вийшов, і двері зачинились за мною з таким звуком, ніби ставили крапку. Але всередині мене вирувала ціла буря. Жодної крапки там не було. Жодного завершення. Лише злість і пристрасть. І щось, що страшніше за все інше. Слабкість.

Корабельна палуба зустріла мене прохолодним повітрям вечора. Морський бриз ніби намагався остудити моє розпечене нутро, але марно. Я йшов швидко, важко вдихаючи, намагаючись вирвати з грудей усе те, що заклекотіло всередині, коли я бачив її погляд. Коли відчував, як її тіло тремтить під моїми пальцями.

Вона доводить мене до межі. До тієї тонкої лінії, за якою я більше не контролюю себе.
Маленька бунтівна полонянка, яка мала стати моїм капризом, простою грою, короткою спокусою. Але чим більше я її торкаюсь, чим більше стикаюсь з її поглядом, тим більше сам стаю її заручником.

Я притис її до себе і відчув, як серце забилось так, ніби вона мала вирвати його. Вона впливає на мене. Вона... змінює мене. І це лякає. Це розлючує.

Я не звик втрачати контроль. Особливо через жінку. Особливо через неї.
В руках все ще відчував тепло її тіла. Пальці пекли, ніби я щойно торкнувся вогню. А в голові все змішалося: бажання, злість, ревнощі, власна лють і той дивний страх, що раптом, я вже ніколи не зможу її відпустити.

Я сперся на поруччя, вдивляючись у темну воду.
"Вона моя. І буде поруч. Навіть якщо для цього доведеться зламати її волю."

Я не дозволю їй належати комусь іншому.
Не після того, що вже відбулося між нами.
Не після того, що вона пробудила в мені.
Цієї ночі все зміниться і я не зупинюся. Навіть якщо для цього доведеться знищити її світ. І свій.

Я ще кілька хвилин стояв, опершись на холодний метал поруччя. Ніч укутувала яхту, море тихо шуміло внизу, а я ловив кожен спогад про неї. Її погляд, який зупиняв подих. Її тремтіння, яке викликало хворобливу насолоду. Її впертість, що доводила до нестями.

Катя була моїм викликом. Моєю слабкістю. І водночас одержимістю. Я мав мільйон причин тримати її поруч. І лише одну, аби відпустити. І ця причина — небезпека, яку вона пробуджує в мені самому. Бо поряд із нею я більше не шейх Раїд аль-Хассан. Я — чоловік, який не знає, чого хоче: підкорити її… чи схилити коліна сам.

— Думки про ту білявку мучать тебе, брате? — пролунав поруч знайомий голос.

Я навіть не здригнувся.

— Емір, — вимовив рівно й без здивування.

Він з'являвся завжди вчасно. Або невчасно — залежно від того, з якого кута подивитися.

Молодший на три роки, але куди спритніший у своїх іграх. Його усмішка могла розтопити лід, а слова могли змусити повірити навіть найбільшу скептичку. Але я знав, що під його чарівною оболонкою ховався хижак. Гостріший, ніж я. І безжальніший. Просто... вміє носити маску краще.

— Я бачив вас на палубі. Вона дуже красива. Навіть я би, мабуть, дозволив їй зіпсувати мені настрій, — підморгнув, обперся ліктем поруч.

— Вона не для тебе, — відповів жорстко, не відводячи погляду від хвиль.

Емір хмикнув.

— Цікаво... Зазвичай ти так не говориш. Ти ж завжди був за свободу воль. А вона що особлива?

Я нічого не сказав. Тиша зависла між нами досить натягнута, але не ворожа.

— До речі, батько хоче побачити нас обох. Каже, що час подумати про наступні політичні кроки. Після сьогоднішньої вечірки, звісно.

Я нарешті перевів погляд на нього.

— Я не прийму жодного рішення, поки не завершу свою справу, — сказав повільно.
— І, Еміре... не смій навіть дивитись у її бік.

Емір підняв руки вгору, ніби здавався.

— Мир. Я просто турбуюсь про тебе. Але… — він нахилився ближче й додав майже шепотом, — …будь обережним, Раїде. Ти вже давно не той, ким був. І вона твій злам.

І з тими словами пішов, залишаючи мене на палубі в ще глибшій темряві. З поглядом, прикутим до нічного моря. І думкою, що, можливо, він мав рацію. Бо я і справді ставав іншим. Заради неї.

Щойно за братом зачинилися двері до внутрішнього салону, я ще кілька хвилин стояв, слухаючи приглушене плюскання хвиль об борт. Але в голові звучала не вода, а її голос, її виклик, її зухвалий погляд.

Я не міг залишити все на півдорозі. Не після того, як вона знову змусила мене відчути. Я розвернувся і рушив до каюти, де лишив її.

Проходячи повз охорону, кивнув. Вони відчинили двері без слів. Темне дерево обрамлювало просторий інтер’єр. М’яке освітлення кидало жовтаві відблиски на стіни. Але… її не було.

Я зупинився посеред кімнати. Подушка на дивані лежала не так, як я залишив, а фужер на столику стояв порожній.

— Катю… — низько й глухо.

Напруга в грудях зібралася в тугий вузол.
Я зробив кілька кроків уперед, зазирнув до ванної, обвів поглядом шафу. Порожньо. Це не було схоже на втечу. Надто тихо. Надто розумно.

Може, хотіла показати, що здатна йти навіть тут? Чи думає, що я дозволю їй залишити мене ось так? Після всього?

Мої пальці стиснули ручку дверей із такою силою, що костяшки побіліли. Вона кидає виклик. Знову. І я знову підхоплюю гру як дурень.

— Шахір! — покликав я голосно. За кілька секунд у дверях з’явився охоронець. — Вона вийшла з каюти?

— Ні. Ми не бачили її.

Тоді де вона? Моя щелепа стиснулася. Груди палали. Це було не страх, а гнів. Гнів на неї. І на себе за те, як шалено хотів знайти її. Просто побачити.

— Знайти її. Негайно! Шукати по всій яхті. Вона тут. І я хочу бачити її. Зараз.

Шахір мовчки кивнув і зник у коридорі. А я залишився у тій самій кімнаті, наповненій її запахом. І з думкою, що вона ще навіть не уявляє, наскільки небезпечною стала для мене.

Корабель гудів, як вулик. Шахір уже повернувся, ледь приховуючи нервозність.

— Один з охоронців помітив, як Катерина пройшла в напрямку технічного блоку. Там є кілька старих кают, які ми не використовуємо.

Я не став чекати пояснень. Мої кроки лунали по дерев’яній підлозі, як удари барабану. Лють вирувала холодна, тиха, мов ніж у спину — точила кожен рух. Не страх, не ревнощі, а гнів.