Розділ 16

Катя

Яхта вражала з першого погляду. Розкішна, ніби зійшла зі сторінок глянцевого журналу, блищала на сонці глянцевим білим бортом. Ще здалеку вона видавалась величезною, але коли я ступила на палубу, зрозуміла, що вона гігантська. Все сяяло.  Від хромованих деталей до гладеньких меблів із темного дерева. На верхній палубі грав м’який східний джаз, келихи із шампанським виблискували в руках гостей. І все довкола виглядало так, ніби я опинилась у фільмі про багатство, владу і надмірність.

Та ця розкіш не тішила. Вона тиснула. У кожному погляді, що ковзав по мені, було щось хижо-розважливе. Вони дивились так, наче я теж частина цієї вітриластої іграшки. Іграшка для забави. Щ одна прикраса на цій яхті. Мене дратували ці очі. Ці усмішки. Ці оцінюючі підйоми брів.

Я стояла, тримаючи спину рівно, щоки палали, але не від сорому, а від люті. Важко було не відчувати себе оголеною, навіть попри сукню, яку мені довелося вдягти.

Раїд йшов поряд — стриманий та холодний. Його рука м'яко, але наполегливо лежала на моїй талії. Як нагадування: ти — моя.
І водночас, щоб я не робила дурниць.

Він не звертав уваги на присутніх, хоча привітно кивав іншим чоловікам, тим, хто явно мав тут вплив і владу. Його очі не раз ковзали по мені стримано та пильно. Без жодного натяку на тепло, але з тією напругою, яку я вже вміла впізнавати. Напругою власника, який веде зі собою здобич.

— Тримайся ближче, — прошепотів він, нахиляючись до мого вуха. Його голос обпалив шкіру.

— Мені здається, я й так достатньо близько, — прошипіла я у відповідь, не дивлячись на нього.

— Не провокуй мене, Катерино. Не тут.

Його пальці міцніше стиснули мої. А мені знову захотілося втекти. Але куди, якщо я серед моря?

Море навколо темніло, як оксамитова тканина, розстелена до горизонту. Сонце повільно зникало за лінією води, залишаючи по собі багряний слід, ніби поцілунок прощання. Небо палахкотіло барвами, але мені здавалося, що в тому кольорі було щось трагічне.

Я стояла біля борту яхти, боковим зором стежачи за Раїдом, який саме говорив з якимось сивим шейхом у білому. Його постава була незмінно пряма, а погляд  холодний, мовби вирізаний з каменю. 

Він тримав мене близько, але ніби між нами лежав невидимий лід. Після нашої сцени з сукнею в номері він змінив тактику. Жодного зайвого дотику. Жодної м’якості. Тільки показова стриманість.

Але все це не могло заглушити мого внутрішнього дискомфорту, відрази до цього штучного блиску, і… пульсуючого страху. Я — серед вовків. Без права на помилку.

І саме в ту мить, коли я вже була готова втекти поглядом кудись у хвилі, то побачила її.

Ліна. Вона швидко пройшла повз з тацею в руках, схиливши голову. Волосся зібране у вузол, форма проста — чорна блузка й спідниця до колін. Але я впізнала її з першого погляду. Її постава, рух рук, навіть звичка відводити очі трохи вбік усе це не могло обманути.

Серце почало битися так сильно, що я мало не впустила келих. Вона тут. Вона зовсім поруч.

Я зробила крок уперед, хотіла покликати її, але зупинилася. Раїд міг бачити мене. І не лише він. Він знав? З самого початку знав, що вона буде тут?

Стиснувши губи, я вдихнула на повні груди, стримала тремтіння в пальцях і змусила себе стояти рівно. Я не маю права на слабкість. Але тепер у мене є надія.
І ім’я цієї надії — Ліна.

Я стояла біля борту, намагаючись знову зловити погляд Ліни, але вона вже зникла між постатями гостей. Залишилася тільки думка про неї, як таємна надія, що стискала груди й змушувала дихати інакше.

І раптом я відчула його ще до того, як він заговорив. Тепле, важке повітря змінилося, а поруч з’явився Раїд.

Він наблизився мовчки, його присутність нависла наді мною, як тінь пустелі, така гаряча й невблаганна.
Його рука торкнулась мого ліктя. Не ніжно, а вимогливо. Володарськи.

— Ти виглядаєш спокійною, — промовив він низько. Його голос обпік вухо. — Як не дивно після того, що сталося сьогодні вдень.

Я напружилася, але змусила себе не відвертати погляду.

— Ви ж хотіли емоцій, — відповіла я тихо. — Отримали.

Він усміхнувся. Різко. Ледве помітно. І небезпечно.

— Не емоцій я хотів, Катю, а покори, — прошепотів він так близько, що я відчула його подих на своїй щоці. — Але ти граєш у свою гру. Це стає навіть...Цікаво.

— Іноді гра — єдине, що для мене лишається, — прошепотіла я у відповідь, опустивши погляд, але не як покірна… радше як та, що ховає блиск леза.

Раїд ще кілька секунд мовчки дивився на мене. Його очі ковзали по обличчю, по шиї, по лінії плечей оголеної сукнею, яку він сам змусив мене одягти.

— Не думай, що я забув, що ти зробила з першою, — прохрипів він, нахилившись ближче. — Ти зіпсувала моє терпіння так само, як тканину на тому платті.

Моя щелепа напружилась. Але я мовчала.

— І якщо ти думаєш, що можеш і надалі викликати мій гнів і виходити з цього сухою, — він зупинився, — ти погано знаєш мене, Катерино.

Він провів пальцями по моїй руці досить повільно, гаряче, з претензією власності. А потім відступив.

— Але поки що… — його погляд затримався на моїх губах. — Ти зі мною. І цього достатньо.

Я стояла, ніби закам’яніла. Не тому, що боялася. Ні. Але тому, що в ньому було щось небезпечне. Ніби тиша перед бурею, жар перед вибухом. І я знала — це ще не кінець. Це лише початок нової гри.

Світло на палубі ставало м’якшим, теплим, вечірнім. Музика звучала розслаблено, ніби кожна її нота була створена для того, щоб заколисати пильність. Гості сміялися, келихи бриніли кришталем, а я стояла біля столика з фруктами, намагаючись не зірватися на втечу з цього золотого полону.

Раптом біля мене зупинився чоловік. Високий, з масивним перснем на пальці, з поглядом, який ковзав по мені, як жар.

— Я б сказав, Раїд сьогодні виграв джекпот, — пролунав його голос арабською, глибокий і вкрай самовпевнений. — Але я готовий зробити ставку, щоб зіграти замість нього.