Розділ 15

Катя

Він навіть не залишив мені вибору. Просто з’явився у дверях, мов буря, мов володар з тією сукнею в руках, так, ніби це було запрошення. А насправді приниження, ще один спосіб показати, хто тут головний.

Я мовчки взяла пакунок. Він дивився на мене, чекав, що я кивну, всміхнуся, зрадію. А я просто закрила двері перед його носом, не сказавши ані слова.

Коли тканина ковзнула між пальців, мені стало погано. Смарагдова. Розкішна. Зухвала. Не сукня, а пастка.
Все в ній кричало про те, що я його власність. І я зрозуміла — це не для краси, а для контролю. 
Він хоче бачити мене в ній серед інших чоловіків. Він хоче, щоб я здавалася. Щоб блищала на його умовах.

Руки самі потягнулися до чашки кави. Пальці тремтіли не від страху, а від люті.
Я повільно піднесла чашку. Подивилась ще раз на тонкий шовк, на ті вигини, які вона б окреслювала на моєму тілі. І вилляла каву. Прямо на грудну частину. Коричневі плями розлилися, як кров.

Потім — ще одна. І ще. Пляма за плямою. Мовляв, ось тобі, шейху. Ось твоя покірна іграшка.

Я зірвала одну з лямок так поривчасто, зі злістю. Відчула, як подих вирівнюється. Легше стало. Виходить свобода у дрібницях.

Я знала, що це спровокує його. Знала, що він не промовчить. Але мені було байдуже.
Сьогодні я зробила вибір. Я більше не танцюватиму від його пісні.

У двері знову постукали. Тихо, наче це не був Раїд, а просто черговий слуга з новими інструкціями. Але я знала. Відчула його ще до того, як відчинила.

Він стояв, мов статуя, мов кам’яний вирок. Очі були темніші, ніж зазвичай. Глибокі, сповнені тиші… тієї тиші, що передує бурі.
Погляд ковзнув по мені, а потім на сукню, що лежала розгорнута на ліжку.
Зіпсована. Волога від кави. Порвана.
Я не ховала цього. Навпаки, я  демонструвала її, мов трофей.

Його погляд повернувся до мого обличчя.
Він не сказав нічого. Не одразу.
Але мені не потрібні були слова. Злість у його очах палала сильніше, ніж полуденне сонце пустелі.

Я бачила, як напружились вилиці. Як стиснулись губи. Як пальці, що звично лежали на тканині його сорочки, склалися в кулак.

— Що. Це. Таке? — його голос був спокійний. Небезпечно спокійний. 

— Мені здалося, що сукня… не пасує. І каву я розлила випадково. Мабуть. — кинула я у відповідь, не знижуючи голосу.

Він зробив крок вперед. Один-єдиний, але від нього повітря в кімнаті наче стало густішим.

— Я приніс тобі цю сукню не для гри. Я хотів, щоб ти була поруч. Поруч зі мною. Публічно. — Він говорив повільно, тиснучи кожним словом, ніби цвяхами.

Я витримала погляд. Його гнів не лякав. Він лише показував, що мій удар влучив точно в ціль.

— Можливо наступного разу, — прошепотіла я. — Якщо принесеш іншу. Без свого наміру принизити.

Його погляд блиснув. Мить і він розвернувся, не сказавши більше ні слова.
Двері грюкнули за ним, а тиша, що залишилася після, була гучнішою за будь-який крик.

Я видихнула. Серце калатало. Але не від страху. Від перемоги.
Я ще не встигла відійти від напруги після його візиту, як двері знову відчинилися.
Без стуку. Без попередження.

Раїд.

Його рухи були точні, мов удари. Рішучі й холодні, мов крижана хвиля. У руці була вже інша сукня. Темно-синя, з дорогої, важкої тканини, що лилася, немов ріка.

Він кинув її на ліжко мов виклик.

— Одягай.

Я не поворухнулась.

— Я сказала, що…

— Ти вже сказала, — перебив він, голосом, у якому бриніли струни люті. — Тепер слухай. Я втратив терпіння до твоїх дитячих викрутасів. Не змушуй мене показувати, що буває, коли я по-справжньому злюсь.

Я стояла мовчки, але кожен нерв у тілі був натягнутий, як струна. Його погляд був темний, чужий. У ньому більше не було ні спокуси, ні гри, а тільки контроль. Холодний та безжальний.

— Я не буду перевдягатися при тобі, — сказала я, ковтаючи хвилювання.

Він зробив крок вперед, впритул, нахилившись, майже торкнувшись губами мого вуха:

— Будеш. Або я зроблю це сам.

Моє серце шалено вдарило в грудях. Я відчувала, як розривається гордість, як тіло стискається від внутрішнього протесту. Але його тон не залишав простору для заперечення.

— Швидко, Катерино. У мене немає часу на твої істерики.

Я повільно взяла сукню. Тканина ковзнула по пальцях досить холодна, наче він сам.
Його погляд не відривався. Він стояв, мов хижак, що чекає останнього ривка.

Я розвернулася спиною, знімаючи халат. Кожен мій рух він ковтав очима, але мовчав. І саме ця мовчазна лють була гіршою за будь-які крики.

Я одягла сукню. Застібнула. Спиною все ще до нього.

— Обернись, — коротко наказав.

Я зробила це. Його погляд ковзнув по мені швидко та оцінююче.

— Нарешті. — Його голос звучав так, ніби я була справою, яку вдалося владнати. — Вийдеш зі мною. Усміхатимешся. Скажеш хоч слово зайве і пошкодуєш.
І з цими словами він вийшов першим.

Я стояла кілька секунд, намагаючись дихати. Потім рушила за ним. 

Коридор здавався довшим, ніж будь-коли. Я йшла позаду нього, на відстані, ніби не дівчина з його супроводом, а річ, яку він узяв із собою. Раїд не обертався. Не промовляв ані слова. Його постава — пряма, гордовита, а кроки впевнені, кожен рух з точністю до секунди.

Я ж ішла, стискаючи пальці до болю. Ця сукня… вона пасувала мені аж занадто. Тіло в ній виглядало, як у дорогому футлярі. І я знала, що це не просто одяг,  а обгортка до ролі, в яку він хотів мене втиснути.

Мовчання між нами було гучнішим за будь-який діалог. І коли ми вийшли на вулицю, де на нас уже чекав чорний автомобіль, мені здалося, що я заходжу в клітку зі скла — прозору, блискучу, але все одно замкнену.

Раїд відчинив дверцята, не дивлячись на мене. Просто вказав поглядом.

— Сідай.

Я зробила це без жодного слова. Він сів поруч і машина рушила.