Розділ 14

Раїд

Ніч знову вкрала в мене сон. Я сидів у кріслі біля вікна, втупившись у темряву за склом, ніби міг там щось побачити. Але бачив тільки її. Катю. Її погляд. Її тишу. Її впертість.

Я привіз її сюди за планом. До цієї локації. До подруги, яку вона не бачила. До місця, де кожен крок був передбачений мною наперед. Усе — частина гри. Моєї гри. Я завжди виграю. Так було.

Але не з нею.

Катя не зламалась. Не просила. Не билася в істериці, як це роблять інші. Вона стояла переді мною з тим виразом на обличчі, який я не можу забути. Ніби кидала мені виклик і я прийняв його.

Вона боїться, я це бачу. Її тіло напружується, коли я поруч. Її дихання збивається. Але водночас вона не опускає очей. Не відвертається. І це виводить мене з рівноваги.

Мені завжди було достатньо покори. Достатньо страху. Але з нею все не так.
Я не хочу, щоб вона просто боялася мене.
Я хочу, щоб вона хотіла мене. Не з примусу. Не зі страху. А тому що не може інакше.

Це вперше в моєму житті. Я ніколи не дозволяв собі слабкості. А зараз кожна її фраза, кожен погляд тримає мене на гачку. Я міг би змусити її все. Міг би. Але щось у мені хоче більше.

Хоче, щоб вона залишилася… добровільно. Щоб прокинулась одного ранку і знала, що  моя. Не тому що мусить, а тому що сама вирішила.

І я доб’юся цього. Я вже граю цю гру. Але тепер не силою, а стратегічно. Обережно. М’яко. Дам їй простір. Ілюзію вибору. І коли вона повірить, що тримає себе в руках, я візьму її остаточно.

Катя стане моєю. Повністю. Без сумнівів. Без страху. Вона ще не знає, але вже зробила свій вибір. І цей вибір — я.
Я завжди отримую те, що хочу.
І сьогодні хочу бачити її поруч із собою. Не як полонянку. Не як заручницю обставин. Як мою жінку. Принаймні зовні.

Вечірка на яхті — подія закрита, тільки для обраних. Бізнесові партнери, шейхи з інших країн, світські левиці, які вміють гнути спини заради уваги. Але Катя не така. Саме тому я й хочу бачити її там.

Я тримаю в руках коробку з її сукнею. Шовк кольору темного вина, тонкий як дотик, спокусливий, але вишуканий. Не вульгарний. Я уявляв, як тканина облягатиме її талію, як відкриті плечі підкреслять крихкість… і як усі погляди будуть звернені на неї. А вона дивитиметься тільки на мене.

Я стукаю у двері. Не чекаю відповіді. Відчиняю. Катерина стоїть біля вікна, загорнута в халат. Розгублена, але горда. Очі досить насторожені, трохи втомлені, але ще не згаслі і це добре.

— Збирайся, — кажу спокійно, ставлячи коробку на ліжко. — Сьогодні ти підеш зі мною.

Вона не рухається. Її мовчання як протест. Але це не важливо.

— Що це? — холодно запитує.

— Твоя сукня. І вибору в тебе немає.

Я підходжу ближче, і її тіло напружується. Вона все ще намагається чинити опір. Мовчки. Поглядом. Але не відходить. Не втікає.

— На цій яхті буде багато людей. Але я хочу, щоб бачили лише тебе. Щоб знали, хто поруч зі мною.

Мовчанка.

— Якщо не вдягнеш її, то я вдягну тебе сам.

Ці слова зависають у повітрі, як загроза і виклик водночас. Вона знову зустрічає мій погляд уперто і майже відчайдушно. Але опускає очі першою.

Я не сміюся. Просто кладу ключ-карту на тумбочку.

— У тебе двадцять хвилин.

Розвертаюся і виходжу. Повільно. Знаючи, що вона дивиться мені вслід.
Катя піде. Бо я так вирішив.
І, здається, вона вже починає це приймати.

Я вийшов з її кімнати, але думками залишався всередині. Мене розриває на частини. Катя була як вітер пустелі: ніколи не знаєш, звідки подме. То крихка й злякана, то колюча, як лезо. Але я знаю, чого хочу. І звик до боротьби за своє.

Вона візьме цю сукню. Одягне її. І піде поруч зі мною, навіть якщо досі цього не усвідомлює.

Сьогодні ввечері вона стане частиною мого світу. Побачить, як я живу, з ким веду справи, що контролюю. Хочу, щоб інші чоловіки подивилися на неї і зрозуміли, що вона недосяжна. Бо належить мені.

Я спускаюся вниз до головного залу готелю. Шахір уже чекає.

— Все готово.

— Через двадцять хвилин вона буде.

— Ви впевнені? — Шахір усе ще не навчився не ставити під сумнів мої рішення.

Я дивлюсь на нього з холодною посмішкою.

— Вона завжди робить те, що я хочу. Просто не одразу.

Поки йду до холу, в голові з’являються нові думки. Чому я не можу відпустити цю дівчину? Вона не просто забавка, не іграшка для втомленого тіла. Щось у ній пробуджує… пристрасть. Не фізичну. Глибшу. Темну. Хочу підкорити не тіло, а душу.

Зал заливає вечірнє світло. Гості вже з’їжджаються. Яхта чекає пришвартована, музика почне грати за годину. Але я не зможу ні про що думати, доки не побачу її у цій сукні.
Вона прийде. І я побачу її зовсім інакше.

Я стояв у холі готелю, очікуючи її вже понад десять хвилин. Мої гості скоро збиратимуться на яхті, а вона... Вона завжди має знайти спосіб зрушити центр гравітації всього мого світу.

— Вона ще не вийшла? — кинув у бік охоронця.

Той знітився.

— Ні. Вона… еее… сказала, що потрібен ще час.

Час? Я дав їй найкращу сукню. Власноруч обрав її. Глибокий смарагд, тонкий шовк, відкрита спина, тонкі лямки, що обвивають, як пальці коханця. Вона мала б виглядати в ній як трофей, як вогонь, що я тримаю у долоні.

Я рушив до її кімнати, важко ступаючи. Не стукав. Просто відчинив. Катя стояла посеред кімнати у звичайному халаті. А сукня…лежала на підлозі, вкрита кавовими плямами. І не просто випадково розлита. Вона зім’ята, по-звірячому змочена водою, а одна з лямок була обірвана.

Моє тіло враз скувало. Лють підступила до горла, як розпечене вугілля.

— Що. Це. Таке? — голос був тихим, але кожне слово могло бути ударом.

Вона навіть не кліпнула.

— Мені здалося, що сукня… не пасує. І каву я розлила випадково. Мабуть.

Її «мабуть» було викликом. Я зробив крок уперед. Ще один. Вона не відступала, але напруга між нами дзижчала, як струм. Я бачив, як пульсує її шия, як очі блищать гордістю і впертістю.